Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

Питав учора лісничого про якусь роботу. Той уважно подивився на нього сірими очима, усміхнувся і порадив насамперед відпочити. Потім, додав, можна буде подумати і про роботу. Залєський не знав, як витлумачити цю відповідь. Чи якась обіцянка на майбутнє, а чи побоювання, щоб не дуже затяглося перебування тут давнього синового товариша по школі.

Ідучи назад до нагрітої сонцем лави перед домом, хлопець нехотя із деяким острахом подумав про повернення до міста. Ні, йому не дуже кортіло їхати в Ольштин. Не хотілося тепер бачити міста, його світла і тіней, його кубел і сяючих вестибюлів кіно, всього того, що якось було зв’язане з бійкою і Красавчиком. Найохочіше він весь час сидів би тут, спокійний, що нікому й на думку не спаде шукати його в цій глушині. Але ж не можна обтяжувати собою гостинний дім Гасинців. Він міг би платити за своє перебування тут. Спитав про це Метека, одначе той розсердився і попросив, щоб Едек не смів і заїкатися про щось таке перед його батьком. «Він страшенно дражливий у цьому відношенні і взагалі запальний, наговорить тобі всяких прикрощів, та й годі». Отож відпала й ця можливість...

Едек широко позіхнув, навіть не затуляючи рота рукою. Адже тут його ніхто не бачить... Тим несподіванішим був для нього дзвінкий дівочий сміх, що раптом почувся із-за кущів горобини і дерену, які відділяли садибу лісництва од лісової дороги. Едек зірвався з місця. На стежці, ведучи в руках велосипед, показалася молода худенька дівчина з милим обличчям.

— Добридень... Що, так тут сонливо? Є пан Гасинець?..

— Добрий день.— Хлопець почував себе ніяково після того позіхання.— Немає, з самого ранку десь у лісі...

— Як і мій батько. Поки гарна погода, хочуть підігнати роботу перед зимою. Морока з тим збільшенням ліміту на дрова. Гм, це гірше,— мовила стурбовано.— Лопнула камера, і насос чогось не качає.— І оглянулася довкола.— Ви без велосипеда?

Едек був здивований безпосередністю дівчини. «Непогана, але й не бозна-яке чудо»,— швидко оцінив він за звичкою.

— Метек дома, піду гукну...— І завагався:— Стривайте, а може, я щось допоможу? Вибачте. Я Залєський, шкільний товариш Метека...

— Дзядонь,— простягнула маленьку руку дівчина.— Спробуйте. У мене сьогодні вільний день, бо наприкінці року ми щодня працювали до пізнього вечора. А тепер беремо відгули. Думала владнати деякі справи, а тут така невдача... Я працюю в районному лісовому управлінні в Піші,— додала, помітивши, що він не зрозумів.— Чула про вас, батько щось казав...

— Батько?— Едек уже розібрав насос, щоб подивитись, яка там несправність.

— Ах правда, ви ж не знаєте. Мій батько тут старший лісничий, он за тим лісом.— Вона показала рукою, ніби це могло щось пояснити.

— О, пані Гелена! Добридень вам! — Дівчина підбігла до сильної, дебелої жінки, що несла двоє повних відер.

Едек теж схопився, щоб помогти лісничисі нести важкі відра.

— Не треба, сама дам раду! По господарству я ще сама все роблю, без чужої допомоги. Запам’ятай це собі назавжди,— прикрикнула лісничиха різким, сухим голосом, який зовсім не пасував до її приємного обличчя.

Хлопець зніяковів і відступив. Знову взяв у руки насос.

— Якби трошки гасу. Шкірка геть висохла, пропускає повітря,— буркнув він.

— Стоїть цілий бідон унизу, в підвалі, з правого боку,— мовила пані Гелена,— Боже, що за недотепа! Іди візьми! Не мені ж іти, як є кому, га?

Едек подумки вилаявся. Чортова баба!

За кілька хвилин він повернувся. Тепер насос діяв прекрасно. Дзядонь сиділа вже сама на лавочці, склавши руки на грудях і накинувши поверх блузки чоловічу куртку.

— Яка наполеонівська поза...— задерикувато кинув Едек.

— Спокійно, пане Едварде, бо я теж умію кусати...— відбила дівчина мимохідь, навіть не змінюючи пози.— Хай вас не бентежать зауваження пані Гелени. Це золота жінка, хоч і сварлива трохи. Тут усі знають і цю її зовнішню черствість, і напрочуд добре серце, яких мало. Видно, любить вас, якщо так гримає, авжеж, любить.— Глянула на нього критично.— Не знаю тільки за що... Лице як лице, фігура як фігура, єдине, що, може, привертає увагу, це оті синці. Де це і хто вас так огрів?

Стоячи навколішках біля велосипеда, Едек оглянувся. «Ого, язикате лихо».

— Була така одна синичка, навіть трохи схожа...— мовив голосно.

— Коли б я повірила, то змушена була б погано подумати про вас. А цього мені не хочеться. Хочу бачити людей кращими, ніж вони є. І вас теж. Ну як, ви там зробите щось, бо я поспішаю, хотіла дещо залагодити сьогодні у Вондолку. Це село, за десять кілометрів.