Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

Наспiвуючи, я добiгаю до обiйстя дядька Миколи, якого по-вудичному прозивають Бульбою. Вiн якраз, широко розставивши ноги, стоїть бiля обори i коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий i невеликий на зрiст, зате вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а пiд ними i поверх них то чаяться, то розгулюють посмiшка i насмiшка. Жив дядько Микола хоч i бiдно, зате весело: вiн нiколи не впадав у журбу, нiколи не прибiднювався, а навпаки, любив так похвалитися, щоб iще хтось не крiзь смуток дивився на свiт.

Сiяв, наприклад, чоловiк десятину жита i вже наперед прикидав на полi:

— Зберу з цiєї десятини вiрних двадцять кiп, кожна копа дасть по двадцять пудiв, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер будувати нову комору?

А згодом виходило, що зародило на десятинi лише вiсiм вiрних кiп, кожна видала вiсiм пудiв, i, коли хтось говорив про це дядьковi Миколi, вiн, анiтрохи не журячись, вiдповiдав:

— Хiба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тiльки ж через неї не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам їж, хоч посоли i попадю годуй! Аби мав корiвчину, то на цiй половi давала б вона не молоко, а саму сметану.

— А може, одразу-масло, — шпигала тiтка Ликерiя, вона нiяк не могла звикнути до вихвалянь свого мужа.

— От цього, жiнко, вже не може бути: масло через дiйки не пролiзе, — уточнював безневинно дядько Микола.

— А щоб тебе та бодай тебе, — i посмiшка змивала з пожовклого обличчя донедавню причепливiсть.

Навiть у страшний тисяча дев'ятсот тридцять третiй рiк, голодуючи, дядько Микола кепкував iз своєї недолi. Зустрiв його я весною вже обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловiк сказав:

— Нам що з Ликерiею? Хлiба нема, зате маємо в свою волю м'яса: у мене ж худоби, не лiчено було! — В його очах, обведених тiнями голоду, з'явилася давня усмiшка життєлюба, а в моїх — сльоза… Не знаю чого, але в селi подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птицi. От аби знаття, чи правда це?…

Зараз дядько Микола смачно навпiл розколює березовi i грабовi кряжi. Робить це вiн так: пiдiйме над головою колуна, замахнеться, скаже «гех» — i дерево розвалюється надвоє, i знову «гех» — i знову на землю летять половинки.

Я прислухаюсь до його гехання й починаю посмiхатися.

— Ти. чого, пiдпомагачу, зуби шкiриш? — дивується дядько Микола, розгойдуючи рясну, на дрiбних зборках свиту.

— А чого ви за кожним разом гехаєте?

— Чого? — косує на мене чоловiк очима i вусами. — Нiби ти не знаєш?

— Не знаю.

— Еге, поганi твої дiла.

— Поганi, але не дуже… То чого?

— Без «гех» дерева не осилиш.

— Хiба?

— Не вiриш — спробуй! Ставай на моє мiсце.

Я так i роблю: беру колуна, замахуюсь — i вiн застрягає в оцупку.

— А що я тобi казав? — насочуються смiхом вуса i кирпа дядька Миколи. — «Гех» у господарствi — велике дiло, на ньому усi дроворуби тримаються.

— Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? — неждано випалюю я.

— Хе, який ти цiкавий! — дивується чоловiк, вiн оглядається, а по всьому його виду й очах проходять засторога i таємничiсть.

Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь усiм своїм виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надiєю питаюсь:

— Дядьку, то ви таки знайшли це перо?

— Таки знайшов, — шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусiв i уст, а одним оком косує на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних, що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки.

— I що ви з ним робили? — аж тенькає щось у мене всерединi.

— Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям чоботи.

— Шили чоботи? — розчаровано перепитую, i всi видiння казки покидають мене.

— А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла? — одразу береться смiхом все обличчя i вусища просмiшника.

Коли так, то i я починаю посмiхатися, ще й докiрливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку. А казки все одно жаль…

Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно розповiдає, якi вiн має купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у Лiтинi й поза Лiтином не буде таких нi по красi, нi по силi. Таку худобину дядько на злiсть ворогам збирається придбати не вперше, та все чогось вiдкладає купiвлю. Вiн каже, що поки нiяк не може пiдiбрати в самiсiньку точку масть, а сусiди говорять, що в дядьковiй калитцi ще не висвистiвся вiтер. От коли висвиститься, тодi об'являться лошата. Але й без них дядько Микола не вважає себе злидарем. Навiть коли його маєтки записували в Сiльрадiвськi книги, чоловiк доводив, що вiн не бiдняк, а середньомаючий хлiбороб.