Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

А я стою серед подвiр'я i по-своєму перебираю дiдовi слова. Передi мною, наче брама, розчиняється дiброва, до мене живовидячки наближаються далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.

I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на їхнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам. Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?

Тiльки тепер дивлюся на свої босi посинiлi ноги, важко зiтхаю i плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за мода пiшла: не встигнеш босонiж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й духопелять тебе i називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи про це, — знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за мною давно плаче попруга з мiдною пряжкою, горiла б вона зi своїм плаканням ясним вогнем!

А як дурно-пусто перепало менi, коли тiльки зазимiло i перший льодок запах чорнобривцями! Тодi наш прицерковний пагорб i ковзанку бiля нього вкрила дiтвора — усi на санчатах або на дерев'яних ковзанах. Вони робляться так: береш по довжинi чобота брусочок березини, явора або кленини, вистругуєш з нього копаничку, робиш схiдчик для каблука, а низом рiвненько пропускаєш дрiт, чим товщий, тим краще. От i вся мудрацiя, зате скiльки втiхи вiд неї!

Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори. Нiхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тiльки тут не каталися: однi на санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб'ячi кiстки, п'ятi — на пiдковах. А Iван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослiнчику. Головне було — не на чому їхати, а щоб тiльки їхати, коли ж гепнешся — не кривитися, а реготати з усiма.

Яка то була втiха вибратись на самiсiньку макiвку пагорба, переможцем поглянути на заснiжене село, що бавилось димами, всiстись на свого самоката і — гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!

Машинерiя твоя летить, аж гуде, вiтер у вухах пересвистує, збоку собаки гавкають, на дзвiницi дзвонять, перед тобою хати хитаються, пiдстрибують, уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсiвся на своїх ногах, щоб не так мерзли, i переганяєш дiвчат або якогось страхополоха, з розгону врiзаєшся у чиїсь санчата i м'ячем вилiтаєш на снiг. А ззаду ще i ще хтось наїжджає на тебе, i вже росте отакенна купа, в якiй усе регоче, верещить, клубочиться, видирається наверх i жужмом котиться вниз.

З цiєї веселої i теплої копицi раптом хтось почав мене за ковнiр витягати на свiт божий. Вiн одразу потемнiв у моїх очах, коли я опинився перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю. Ось тепер усi почали дивитись на мене, нiби я з мiсяця звалився. А хтось уже принiс матерi ночовки, що встигли чомусь надколотись. Мати пiдхопила їх пiд руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотiв я гайнути кудись навтiки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох ковнiрiв. Гай-гай, куди подiлася моя радiсть, коли я поперед ночовок i матерi поплентався додому.

Ну, а яке потiм було сум'яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова, харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не мiг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити зайвого духопелика. Далi менi маминою хусткою на два гудзи перев'язали шию, запакували на пiч, де парилось просо, i почали обпоювати малиновим чаєм, який зовсiм був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.

На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в нього, а мати сказала, що — в оглашенного. Пiсля цього ми з дiдом перезирнулись, усмiхнулися, мати посварилась на мене бровами i кулаком, а бабуня вирiшила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав i покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тiльки менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi, замiсть мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою пiд чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти i на в'язах стирчала макiтра…