Михайло Стельмах: Щедрий вечір

― Тільки тепер тихенько-тихенько, ― приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.

Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:

― Ось тут слухай ― вони якраз під нами вилежуються.

― Ти ж звідки знаєш?

― Вухо розшукало місце... О, чуєш?

― Ні.

― Міцніше притискайся до землі. Чуєш?

― Не знаю.

Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.

А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так ― народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.

― Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?

― Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.

― Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.

На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:

― Добридень, білочко.

Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.

― Свій свого злякався, ― добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: ― Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.

Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.

― Вона мене пізнає, ― тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.

― А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?

― Це я накидала, ― з гордістю сказала дівчинка. ― А перед ним ще й жаливи натрусила.

― Для чого?

― Ніби не догадуєшся?

― Ні.

― Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка ― і по гадині, і по гадині...

― Ти? ― вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. ― І не злякалась?

― Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.

― От молодець!

― А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

― Це ж якого ― чумацького?

― З рибою і димом, ― засміялась Люба. ― Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?

― Не хочу.

― І чим тебе частувати?

― Нічим.

― Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

― Є чим журитись людині, ― спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.

― Що ж у тебе, Михайлику? ― одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.

― Ет, і говорити не хочеться.

― А ти скажи, ― може, полегшає.

― Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, ― повторюю мамині слова. ― Перша журба ― нема людської хати, друга ― стоїть наша земелька перед торгом, а третя ― лежить невідома дорога, мов горе.

― Невідома дорога? ― зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. ― Куди ж вона лежить, Михайлику?

― Далеко-далеко.

― Далі Вінниці?

― Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.

― Ой, лишенько! ― аж скрикнула дівчина. ― Як же там люди без лісів живуть?

― Живуть, позвикали.

― А чим вони палять?

― Кураєм, соломою.

― І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

― Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.

― Попроси гарненько його.

― Мама вже й сльозами просила.

― А батько що?

― Сердиться.

― Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?