Михайло Стельмах: Щедрий вечір

Додому тато приїхав не то з радістю, не то з журбою і привіз нам єдиний подарунок ― пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зітхнула і зажурилась:

― Це ж я там, у степах, одразу посивію, як оця тирса.

― Я тебе й сиву не покину, ― втішив тато.

― Нащо нам ця Херсонщина?

― Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину стоїть, мов Дунай, а соняшники самі струшують росу навпіл з олією.

― Мені й наші соняшники гарні, ― не позаздрила мати на далекі багаті землі: вона боялася втратити свої бідняцькі латки і своє найбільше багатство ― оту між дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вітряка.

― Як дадуть за неї сто карбованців золотом, продамо ― і в дорогу, ― сказав батько вчора і так вразив маму, що вона аж прихворіла.

Тато також розтривожився, пішов кудись, а мати, посидівши на току, з сумом сказала мені:

― Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гніздо. Перша ― нема людської хати, друга ― земелька стоїть перед торгом, а третя ― лежить невідома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нікуди ми не їхали за тридев'ять земель. Хіба давно на цій Херсонщині голод косив людей, наче траву? У нас як і не дородить поле, то ліс хоч трохи пособить ― гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навіть цвинтарі цвітуть. А там і деревця не побачиш ― хіба що колись у сон забреде.

Мені теж стало лячно: як же можна обійтись без дерев, без лісу, без підсніжника, без черешень, без криничок, без грибів, суниць? От і зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вікно заглядає стара груша, а в друге ― яблуня, що завжди нагадує мені бабусю. Хіба це не розкіш? Ні, далекий незвіданий степ не радував душу малого лісовика...

― Вмивайся, вмивайся, дитино, ― квапить мене мати, ріже окраєць жорнового хліба й наливає з співучого глечика сизе, ще з вечірніми тінями молоко, що теж дихає суницями.

Я навіть спросоння помічаю, як журба не відходить од матері. В її тепер прибляклих, мов перестиглі волошки, очах аж куриться туга.

― Чого ви, мамо?

― Що тобі, Михайлику? ― стрепенулась вона і туманом очей своїх поглянула на мене.

― Чогось ви такі сьогодні зранку виморені. Чи, може, прихворіли?

― Нічого, нічого, це я так собі. ― і враз така печаль налягає на неї, що нажурені повіки починають тремтіти, як у зобидженої дитини.

― Не треба, мамочко, ― припадаю до неї.

― Еге ж, не треба, ― згоджується вона, а кілька краплинок падають на мою чуприну, і мати обороняє її від сльози зазіленою рукою. ― Ой, бити б мене, та нікому: плачу, мов свічечка. Їдь, Михайлику, їдь і надивляйся на ліси, бо хто знає, чи більше побачиш...

― Ви не журіться, мамо: якось воно буде, ― хочу заспокоїти її, але не знаю як.

― Та якось буде. Тільки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? ― з болем і гіркою усмішкою питається у яблуні, на якій гніздяться кривобокенькі, з білим пушком плоди.

Яблуня похитує гіллям, приколисує своїх діток і мовчить.

― А може, мамо, разом упремося на своєму і якось переважимо тата?

― Ох, як важко переважувати його. Цілу ніч сьогодні сварились і сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душі, аж гримить... Може, в степах вільготніше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужків-бережків. А там, у степах, не те що лісу, навіть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш ні соловейка, ні зозулі, ні одуда, ні деркача.

― Ой! А яка ж там птиця проживає?

― Дуже велика ― дрофа, проти неї гусак такий дрібний, як качур проти гусака. Але дрофа не співає. А що ж то за птиця, коли є пір'я, а нема голосу? Це ж у нас як заспіває соловей, то й зорі поближчають.

― А тато де?

― Ще й не розвиднілось, як пішов у ліси.

― Чого?

― Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пішов.

В нерадісних думках я виходжу на посмутнілий без хати і катраги двір, де під зубами Обмінної, мов невидимий вогник, потріскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, підвела голову і грайливо заіржала, бо що їй із того впертого подорожника, ― в очах їй теж стоять накупані туманом і пташиним співом ліси. Я відчиняю ворота, вискакую на Обмінну й виїжджаю на темну від роси дорогу.

Сьогодні і сонце за хмарами тліло мені, і думки потемніли мої, а між плечима все ворушився холодок Навіть свою блакитну діброву я стрічаю смутком, хоча у ній так само, як і перше, кують зозулі і так само пахнуть суниці.

Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману.