Михайло Стельмах - Щедрий вечір

― Оце сторгувались, оце випав скупецький вечір, ― сказав спересердя сам собі тато й зміряв мене тими очима, в яких і сліду не залишилось од бісиків. ― Ну?

Я знітився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", і міркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.

― У тебе, збитошнику, очі не попеклися од сорому?

Кліпнув я повіками раз, кліпнув удруге ― переконався, що очі не попеклися, і далі анітелень.

Тим часом із клуні ввійшла мати, стала біля печі, не то посміхаючись, не то кривлячись.

― Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? ― строго допитується тато. ― Витрутив дядька і мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!

― А що ж мені казати? ― знизую плечима і знов кліпаю повіками ― ні, очі таки не попеклись.

― Звідки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко гроші мірками міряє? Ти в нього, може, спільником при цьому був?

― Ні.

― Значить, не був спільником, ― встановлює батько істину. ― То де викопав отаке?

― Як скажу, ви ще більше гніватись будете.

― Куди вже більше. Не мни своє слово ― кажи!

― То ви ж самі це казали про дядька Володимира.

― Я? ― здивувався, нахмурився батько і несподівано посміхнувся. ― Таки говорив! І хоч ти, заводіяко, маєш вуха, як розварені вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?

― Я ж, тату, хотів допомогти вам, ― мимоволі торкнувся руками до своїх зобиджених вух.

― Дочекались помічника! От нема кому хворостити босонога! ― батько посварився на мене пальцем, а далі зирнув на маму. ― Це не ти його настренчила?

― І таке ви скажете? ― неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що мені сьогодні не перепаде по зашийках. ― Хіба ж я не знаю, як у нас міряють гроші?

― А як? ― зітхнувши, поцікавився батько.

― У нас чиїсь гроші міряють, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками...

― Ох, і мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не відповідала вона: лихо завжди за розумних чіпляється. ― І вже з усмішкою звернувся до матері: ― А бачила, як цей засядько дременув із хатини?

― Та бачила, ― зітхнула мати, постелила мені постіль і, зажурено посміхнувшись, сказала: ― Спи, дитино, хай твоя доля росте...

Як гарно забриніли мені ці слова, наблизили до нашої хати-клуні долю, оту відлюдкувату жінку, що не дуже поспішає зустрітися із людьми.

Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, і в свій сон захопив материні сльози. Вони спочатку ніби падали на землю, а далі знялися вгору і змішалися із зоряним пилом... Хіба так може бути? Поки подумав над цим, переді мною розступилася хата, село, і я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втікати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивіє і отемнюється тирса, а до неї синім цвітом прибивається море.

Потім сон переносив та й переносив мене і до похилого жита біля вітряків, і до якимівської загорожі, біля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, і до того лісу, де вже мене чекали засмучені, мов діти, красноголовці. Враз вони заговорили людською мовою:

"Михайлику, не їдь у степи..."

"Хіба ж я хочу їхати?" ― кажу до красноголовців ― і вони розуміють мене, з співчуттям похитують своїми шапками.

І в цей час хтось трусонув моє плече.

― Михайлику, Михайлику!

Я прокидаюсь і в дрімотному місячному сяйві бачу прихиленого до мене батька.

― Чого вам? ― підводжуся з тапчанчика. ― Іще ж зовсім рано.

― Еге ж, рано, дитино, ― погоджується батько. ― Ти не знаєш, де мама?

― Мама? ― одразу ж зіскакую на долівку.

― Еге ж, ― сумно-сумно дивиться тато у вікно. ― Прокинувся, а її нема.

― Де ж вона може бути? ― жахаюсь я.

― Чи не пішла прощатися із десятиною? Ну, спи, спи, ― тато заспокійливо кладе руку на мою голову і виходить із хатини.

Скрипнула хвіртка, а далі забриніли ворота ― батько пішов у поле. Переляканий і розтривожений, я вискакую в затоплений місячною повінню двір.

Над городами, журавлями і підсиненими оселями маревом тремтів тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. І тільки на невидимій леваді не спав деркач. На мураві, підпливаючи тінню, лежала Обмінна. Вона поглянула на мене, зітхнула, а в її оці блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподіваючись на чудо, я в думці запитую її: "Де ж моя мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вік.