Михайло Стельмах - Щедрий вечір

― Трохи вмію, ― ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.

Дід Корній похитав головою:

― Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.

― Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?

― Та хоча б і я, ― зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. ― Уже серп став мені заважким, випадає з руки, ― і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.

― А що лікарі кажуть?

― Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.

― І ви ж, діду, бомби возили, ― щось згадавши, засміявся тато.

― Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, ― уже й серп випадає з руки.

― Діду, ви насправді були на війні? ― зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.

― Та ні, то мене впхнули у війну, ― неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. ― Пшоно вже розімліло.

― Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, ― зжаліснів мій голос.

― Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, ― насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. ― Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.

― Ми вже вечеряли, діду.

― Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.

― Ой! Справді сам Котовський їв? ― завмираю, мов заворожений. ― То ви його бачили?

― Навіть фотографію з нас обох робили.

― Розкажіть, діду!

― А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.

Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.

А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.

― Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?

― Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, ― змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. ― Все, Пшеничний, хочеться знати?

― Ой, хочеться! Це ж так цікаво!

― Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. ― Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. ― Вас же і в газеті друкували.

― Та друкували, і не самого, а з волами.

― З волами?! ― аж підскакую я.

― З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?

Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз... Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:

― То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?

― Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.

― Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?

― От розкажіть, як воювали.

Дід Корній сумно похитав головою.

― То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін ― привіз у ліси заховану зброю.

"Як же її через денікінців переправити? ― питаюся посланця. ― Може, голубами?"

А той, рудий чорт, тільки посміхається:

"Та ні ― волами".

"Волами? А як?"

"У вас, діду, в коморі лежить труна?"

"Та лежить, засипав її житом".

"Для чого ж це?"

"Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло".

"То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи",

Йому ще тоді про свист думалось... І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю ― бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд.