Михайло Стельмах - Щедрий вечір

― Напевне, забирається у якусь оселю на небі і там зимує собі, як твій борсук у землі.

― Ой, тримайте мене, бо впаду, ― захиталася Люба від сміху. ― Ти довго думав, поки таке зморозив?

― Ні, це я не думавши.

― Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмінна робить?

― Мабуть, забралася в шкоду, як тільки вона уміє, ― спохмурнів я.

― То мерщій біжімо до неї! Капосна-таки твоя Обмінна.

Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.

― Ой, мені страшної ― зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.

Я нічим не міг утішити дівчинку, ― мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві ― кізочка була матір'ю.

― Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! ― боляче і гнівно скрикнула Люба.

Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:

― М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини ― приходь на вечерю до нас, заманеться солонини ― через місяць заглянь. Я не скупар, ― розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.

― Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому...

Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:

― Ти що варнякаєш?!

― Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!

― Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! ― Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. ― Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.

― Не треба мені ваших грошей!

― Треба, треба. Хіба ж я не знаю? ― і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. ― Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!

На обличчі Люби спалахнули червоні плями.

― Хай він пропаде вам! ― дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.

― От забісована порода! ― вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.

Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.

Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: "Спать підем, спать підем..."

О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.

Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..

Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.

Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?

Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:

― Добрий вечір вам.

― І тобі вечір добрий, Одарко, ― статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. ― Пізненько повертаєшся з поля.

― Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, ― підходить жінка до самого воза.

― І як воно?

― Моє в долинці ― ще зелене.

― А ми своє завтра почнемо жати.

"Спать підем, спать підем..."

― І женця молодого взяли з собою? ― вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.

― Та й женця взяли з собою.

І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян ― вода. А от чи годен буду жито жати?

"Спать підем, спать підем..."

― А свого серпа маєш, дитино?― вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.