Михайло Стельмах - Щедрий вечір

― Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.

― То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, ― ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.

― Спасибі вам.

"Спать підем, спать підем..."

― Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці? ― звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає ― жаліє бідну пташину.

― Ти теж, як перепілка, живеш, ― з сумом і співчуттям говорить тато. ― Як діти?

― Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. ― І вдова піднесла руку до очей.

― Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.

― Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.

― Життя... ― зажурено каже тато своє улюблене слово.

― Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?

Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.

― Ти ж тільки обережненько жни ― серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.

― От і не рано. Самі побачите, ― боронюся я.

Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:

― Бувайте здорові.

― Ходи здорова, жінко добра.

"Спать підем, спать підем..."

― Як розспівався, ― кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.

Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.

― Чуєш, як запахло кулешем? ― каже тато, путаючи Обмінну. ― Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?

― Де скажете.

― Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.

― Краще кладіть на стіжок.

― Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?

― Тоді кладіть під стіжок.

― Тобі сіна всмикати?

― Я сам.

― Хазяйська дитина, ― підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. ― У тебе й справді ноги ― мов деревляччя.

― Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, ― повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.

Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..

― Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, ― нам нічого не залишиться.

І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.

― Лягайте і ви.

― Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.

― І я з вами.

― Не виспишся, причепо.

― Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.

― То ходім, ― тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.

― Е, та це дід Корній! ― зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. ― Добрий вечір, діду Корнію!

― Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.

― Я тільки сина догадався взяти.

― Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. ― У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.

― Як вам, діду, живеться?

― Часом з квасом, порою з водою. ― Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. ― Вже маєш, Панасе, помічника?

― Вважайте, дочекався женця.

― Он як?! ― дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. ― Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?