Марко Вовчок: Оповiдання (збірник)

– Не надолужу, сестрице, не надолужу! – скаже гiрко так, аж та, весела щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.

Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два, не три вечори.

Одного вечора ми й спати полягали – її нема. Удень її не бачили: робила при панiї, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!

I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а мати стрiча й питає:

– Де була, дочко?

А голос у самої, як струна перебита…

– Не питай мене, моя мати! Не питай! – одкаже їй Настя. I задзвенiли слова її по хатi, як плач…

I почне Чайчиха:

– Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову безталанну?

А дочка лягла; лежить – нiма, мов убита.

– Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чує – нiма.

На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажидає. Вибiгла дочка, вона її за руку:

– Куди йдеш? Вернись!

Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.

I вже так пiшлося: аби мати не догледiла – дочка втече. Як вже не просили, як не благали – нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею слiдкували, – iде вона, оглядається, а загледiвши, що її доганяють, побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вважає.

Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки, – не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на їх.

Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку зiллям колисає та соловейко свище-щебече.

Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiється. В хатi каганець ледве-ледве свiтив. Стоїть вона така червона, очi горять! Стоїть i смiється. Мати проти неї стала, дивиться. I от Настя почала… та так весело, що менi сумно-сумно:

– Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я… Менi весело…

Та ступила й захиталась… Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!

Хитаючись, прийшла до столу й сiла.

– Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вiльнi, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч вiн тепереньки й зневажає мене i од людей мене не криє… та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому, матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги… Вiн бумагу менi напише… Панi не має права жодного на нас! У неї землi, мовляв, немає… Ми ж, моя матiнко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволi вiчнiй… Нi, вiн нас визволить… I її визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся – вiн грошей менi дасть… я горiлки куплю… i зорi яснi в головi в мене свiтять!..

I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…

Заснула Настя, на стiл схилившись… I каганець iзгас… Темна їх нiч покрила.

I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i вдень уп'ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила її i матiр: «Ти – мати: чому не впиняєш?»

Замикали Настю – вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а втече. Лає панi, б'є, а вона було:

– Нехай, нехай! Уп'юся – все забуду, весело буде!

Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне її перед столовниками соромить: «От дiвка, от золото, от ледащиця!»

А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася вже й панi сердившись: «Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi всячина!»

Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила, – вона й зникне до ночi.

Найшлася в Настi дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!

Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!» – застогнала i, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та пiдношу до неї тихенько.

– Бог… – кажу, – дитинку нам бог дав!

Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро… Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. «Горе, – каже, – горе да горе…».

Я й собi кажу: «Горе!» плачучи. Отак ми народженця привiтали – сумом та плачем!