Марко Вовчок: Оповiдання (збірник)

А я їй говорю:

– То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?

– Та все менi, – каже, – давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну – все сниться, що на волi!..

А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась – на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: «Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє», та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона похмура, як її мати.

Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.

– Що тобi, Насте? – питаю.

А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.

– Що тобi?

Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.

– Що там, голубко?

– Там люди! – покрикнула. – Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.

– О, пташко! – я вмовляти. – Хiба в їх горя немає, в тих людей!

– То що – горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!

Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, – i головою не поведе.

Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:

– Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.

Що тут менi їй говорити!

– Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:

– Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… моє серце схне!

– А що я тобi казатиму, дочко? – заговорила Чайчиха похмуро. – Поради нема! Коли тут хтось – шам, шам!

– Панi, – кажу, – панi!

А вона в дверi.

– От, – крикне панi, – який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!

Бере сорочку в Настi, дивиться:

– Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?

– У мене голова болить, – одказує Настя понуро.

– А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..

А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.

– Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!

– Може, собi роблю? – каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова. – Може, собi заробила що?

– Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! – та й стала її бити.

– Бийте, бийте, – покрикнула Настя, – та й за се кажiть дякувати!

– Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!

– Нехай буде!

Гляну я – панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину – блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху – хмара хмарою!

Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за дверi.

– От життя моє! – жалкується. – Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! – зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його, в самої така морщина мiж бровами. – Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня – княжна – мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!

А столовники їй:

– Та годi вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..

Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в ганибi, – i такеньки старiсть нахопиться… По чiм вас, молодi лiта, згадувати?..

I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоїв, як там смiються, говорять, жартують голосно.

Панi, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, iнодi спiває, – i все про якогось друга милого спiває: «Чому друг не любить, забуває, чому не буває…» Себто свого пана згадує, чи що…

А в нас тихо. У печi палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печi, як хмара, хибається, робить.

Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:

– Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе панi не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й погуляй, надолужи, що втеряла!