Александр Грин - Червоні вітрила

Струмінь піни, який відкидала корма Греєвого корабля «Секрет», пронизав океан білою рискою і згас у сяєві вечірніх огнів Лісса. Корабель став на рейді неподалік маяка. Десять днів «Секрет» вивантажував чесучу, каву і чай; одинадцятий день команда згаяла на березі, у відпочинку й горілчаному чаді; дванадцятого дня Ґрей глухо затужив, без будь-якої причини, не розуміючи туги. Ще вранці, насилу прокинувшись, він уже відчув, що ця днина почалася в чорному промінні. Він понуро вбрався, знехотя поснідав, забувся прочитати газету й довго курив, поринувши у світ безцільного напруження, який годі й висловити; серед слів, які невиразно спадали на думку, блукали невизнані бажання, обопільно знищуючи себе рівним зусиллям. Тоді він узявся до діла.

В супроводі боцмана Ґрей оглянув корабель, звелів підтягнути ванти, послабити штуртрос, почистити клюзи, поміняти клівер, просмолити палубу, вичистити компас, відчинити, провітрити й замести трюм. Та діло не розважило Ґрея. Повний тривожної уваги до тужливости днини, він прожив її роздратовано й журно: його немов би гукнув хтось, та він забувся хто й куди.

Надвечір він сів у каюті, взяв книжку і довго заперечував авторові, роблячи на полях примітки парадоксального штибу. Упродовж якогось часу його бавила ця гра, ця бесіда з небіжчиком, який владарював із домовини. По тому, взявши люльку, він потонув у синьому димі, живучи серед примарих арабесок, що поставали у його колихких пасмах.

Тютюн страх як могутній; немов олія, котру вилляли у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн: пом’якшуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше. Тому Греєва туга, згубивши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перейшла в замислену розсіяність. Такий стан тривав ще з годину; коли щезла душевна імла, Ґрей отямився, захотів руху й вийшов на палубу. Була повна ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарень. Тепле, мов щока, повітря пахло морем. Ґрей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; вмить крізь запаморочливість миль промкнулася до його зіниць огненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста сягав слуху з глибини затоки; вряди-годи з вітром чуйною водою залітала берегова фраза, яку сказали немовби на палубі; ясно прозвучавши, вона згасала у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, осяявши пальці, круглі очі й вуса. Ґрей свиснув; вогонь люльки рушив і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового.

— Передай Летиці, — сказав Ґрей, — що він поїде зі мною. Нехай візьме вудочки.

Він спустився у шлюп, де чекав хвилин з десять Летику; меткий, шахруватий хлоп’яга, гупнувши об борт веслами, подав їх Ґреєві; потім спустився сам, налагодив кочети і запхав торбину з харчами в корму шлюпа. Ґрей сів до стерна.

— Куди накажете пливти, капітане? — поспитав Летика, кружеляючи човна правим веслом.

Капітан мовчав. Матрос знав, що в цю мовчанку не слід вставляти слів, а тому, й собі замовкнувши, почав чимдуж гребти.

Ґрей узяв напрям до відкритого моря, потім почав триматися лівого берега. Йому було байдуже куди пливти. Стерно глухо жебоніло; дзенькали і хлюпали весла; решта була морем і тишею.

Упродовж дня людина вчуває таку многоту думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не одну грубу книжку. Обличчя дня набуває певного виразу, та Ґрей сьогодні марно вдивлявся у це обличчя. В його невиразних рисах світилося одне з тих почуттів, яких багато, та яким не дано наймення. Хоч як їх називати, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, подібні до навіяння пахощів. Під владою такого почуття був тепер Ґрей; він міг би, щоправда, сказати: «Я чекаю, я бачу, я небавом дізнаюся…» — та навіть ці слова дорівнювали не більше, ніж окремі креслення щодо архітектурного задуму. В цих повівах була ще потуга світлого збудження.

Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим згустком пітьми вимальовувався берег. Над червоним шклом вікон літали іскри з бовдурів; то була Каперна. Ґрей чув сварню і гавкіт. Вогні села скидалися на дверцята грубки, пропалені дірочками, крізь які видно палаючі жаруки. О праву руч був океан, виразний, немов присутність сонної людини. Поминувши Каперну, Ґрей завернув до берега. Тут тихо прибивало водою; засвітивши ліхтаря, він угледів ями урвиська і його горішні, навислі виступи; це місце йому сподобалося.