Александр Грин - Червоні вітрила

Тим часом цей вагомий діялог спадав на думку капітанові дедалі рідше, позаяк Ґрей ішов до мети зі зціпленими зубами і сполотнілим обличчям. Він терпів неспокійний труд з рішучим напруженням волі, почуваючи, що йому стає дедалі легше, в міру того як суворий корабель вламувався в його організм, а невміння замінювалося звичкою. Траплялося, що петлею якірного ланцюга його валило з ніг, стусаючи об палубу, що канат, який не притримали біля кнехта, вимикався з рук, здираючи з долонів шкіру, що вітер бив його в обличчя кутом вітрила із ушитим у нього залізним кільцем і, коротше мовлячи, вся робота була тортурою, яка потребувала пильної уваги, та, хоч як тяжко він дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка зневаги не полишала його лиця. Він мовчки терпів присмішки, знущання й непозбутню лайку, аж поки не став у новій сфері «своїм», та від цього часу неодмінно відповідав боксом на будь-яку образу.

Якось капітан Гоп, угледівши, як він майстерно в’яже вітрило на рею, сказав собі: «Перемога за тобою, дурисвіте». Коли Ґрей спустився на палубу, Гоп викликав його до каюти й, розгорнувши пошарпану книгу, сказав:

— Слухай уважно. Покинь цигарку! Починається обробка щеняти під капітана.

І він почав читати, точніше, казати і кричати з книги давні слова моря. Це був перший урок Ґрея. Упродовж року він познайомився з навігацією, практикою, караблебудуванням, морським правом, лоцією й бухгалтерією. Капітан Гоп подавав йому руку й казав: «Ми».

У Ванкувері Ґрея зловив материн лист, повний сліз і страху. Він відповів: «Я знаю. Та якби ти бачила, як я: поглянь моїми очима. Якби ти чула, як я: притули до вуха мушлю — в ній гомін вічної хвилі; якби любила, як я, — все, то в твоєму лист я знайшов би, крім любові й людини, усмішку». І він плавав далі, поки «Ансельм» не прибув з вантажем до Дубельта, звідки, користуючись зупинкою, двадцятирічний Ґрей подався відвідати замок.

Все було те саме довкруги; так само непорушне в подробицях і в загальному враженні, як п’ять років тому; хіба що густішим стало листя молодих в’язів; їхній візерунок на фасаді хоромини розсунувся й розрісся.

Слуги, які збіглися до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій же пошані, з якою, мовби не раніш як учора, зустрічали цього Ґрея. Йому сказали, де мати; він пройшов у високе приміщення і, тихо причинивши двері, нечутно зупинився, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп’яттям; її пристрасний шепіт був гучний, мов повне калатання серця. «За тих, хто плаває, мандрує, хворіє, страждає і потрапив у полон…» — чув, коротко дихаючи, Ґрей. Далі було сказано: «І хлопчику моєму…» Тоді він мовив: «Я…» Та більше нічого не міг вимовити. Мати обернулася. Вона змарніла; в гордовистості її тонкого обличчя світився новий вираз, який скидався на повернену юність. Вона стрімко підійшла до сина; короткий грудний сміх, стриманий вигук і сльози в очах — от і все. Та цієї хвилі вона жила — дужче і краще, ніж за все своє життя.

— Я відразу впізнала тебе, о мій любий, мій маленький!

І Ґрей справді перестав бути великим. Він вислухав про батькову смерть, потім розповів про себе. Вона слухала його без докорів і заперечень, та подумки — у всьому, що він утверджував як істину свого життя, — бачила хіба що іграшки, якими бавиться її хлопчина. Такими іграшками були суходоли, океани й кораблі.

Ґрей пробув у замку сім днів; восьмого дня, взявши велику суму грошей, він повернувся до Дубельта і сказав капітанові Гопу:

— Дякую. Ви були добрим товаришем. Прощавай же, старший товаришу. — Тут він закріпив істинне значення цього слова жахітним, як обценьки, потиском руки. — Тепер я плаватиму окремо, на власному кораблі.

Гоп, спалахнув, сплюнув, вирвав руку й подався геть, та Ґрей, наздогнавши, обняв його. Й вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіка з командою, й пили, їли, й галасували, і співали, й випили, і з’їли все, що було на буфеті й у кухні.

Минуло ще трохи часу, у порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», трищогловий галіот на двісті шістдесят тонн, якого купив Ґрей. Отак, капітаном і власником корабля, Артур Ґрей плавав ще три роки, аж доля привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, повний щиросердої музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік відвідував замок, залишаючи жінці зі срібними кісьми нетверду певність у тому, що такий великий хлопчик, либонь, упорається зі своїми іграшками.