Ґюнтер Ґрас - Бляшаний барабан

Я живу в країні, де спалювали книжки. Ми знаємо, що бажання в той чи той спосіб знищити ненависну книжку все ще або знов уже зринає в дусі часу й принагідно прибирає телегенічної форми, тобто знаходить своїх глядачів. Одначе багато гірше те, що переслідування письменників — а воно межує з погрозами вбивства чи й самим убивством — у всьому світі зростає, і світ уже звик до цього неспинного терору. Але та частина світу, що називає себе вільною, хоч обурено й галасує, як це сталося 1995 року, коли в Нігерії письменник Кен Саро-Віва разом зі своїми однодумцями був звинувачений у злочині проти батьківщини, засуджений до смерти й страчений, — ця частина світу до конкретних справ переходить лише тоді, коли екологічно обґрунтований протест загрожує зашкодити глобальному пануванню нафтового гіганта «Шель».

Одначе що обертає книжки, а відтак і письменників, на таку загрозу, що держава й церква, медіа-концерни й усілякі політбюро змушені вдаватися до контрзаходів? Рідко це бувають відверті виступи супроти панівної ідеології, відповіддю на які стає заборона слова, друку і щось ще гірше. Частіше достатньо вже самого літературного свідчення, що істина існує лише в множині — як, зрештою, існує не одна реальність, а численні реальності, — щоб назвати таке літературне явище небезпекою — смертельною небезпекою для того чи того власника однієї-єдиної істини. І те, що письменники — а це, власне, їхня робота — не можуть дати спокій минулому, надто хутко беруться розтроюджувати вже загоєні рани, викопують у запечатаних підвалах трупи, входять до заборонених кімнат, поїдають святих корів, одне слово, те, що для них узагалі нема нічого святого, навіть сам капіталізм, — усе це накликає на них підозру й покару. Проте найбільшою їхньою провиною було й лишається те, що в своїх книжках вони не хочуть ставати на бік того чи того переможця в історичному процесі, а радше люблять потинятися там, де на узбочині історичного процесу опиняються переможені, які не мають змоги взяти слово, хоч могли б розповісти багато чого. Бо той, хто надає їм слово, ставить під питання саму перемогу. Той, хто оточує себе переможеними, сам стає одним із них.

Певна річ, сильні світу цього, вбрані в ті чи ті кольори часу, загалом не мають нічого проти літератури. Вони навіть воліють оздоблювати нею свій дім і ладні її підтримувати. Нехай вона потішає людей, слугує розважальній культурі, тобто не лише бачить негативне, а й промінчиком надії світить людям у їхній скруті. Загалом «позитивний герой» був і лишається бажаним, хоч вимога щодо нього стоїть і не так однозначно, як це було за комуністичних часів. Нині в безмежних джунглях вільного ринку він може спокійнісінько поводитись, як Рембо, з усмішкою на вустах устеляючи трупами свій шлях до успіху; це — такий собі зальотник, що, перезаряджаючи автомата, встигає швиденько взяти жінку, переможець, що лишає позад себе переважно невдах, одне слово, герой, який ставить позитивні віхи в нашому ґлобалізованому світі. І бажання мати такого заядлого оптиміста сповнюється за допомогою завше і всюдисущих засобів масової інформації; Джеймс Бонд породив цілу плеяду схожих на себе, як вівця Доллі на свою маму, дітей. За його фасоном добро так само холоднокровно може й далі перемагати зло.

То що ж, його протилежність чи противник — негативний герой? Не конче. Я вийшов, як ви переконалися, читаючи мої книжки, з мавритансько-іспанської школи шахрайського роману. У цій школі боротьба з вітряками лишилася моделлю, що пережила цілі сторіччя. Отже, пожива шахрая — це комізм поразки. Шахрай дотепно мочиться на стовпи влади, підпилює її опори, хоч і знає, що він ані розхитає святилище, ані перекине трон. А ось величне, щойно мій шахрай пошвендяє собі далі, має досить жалюгідний вигляд, а трон трохи захитається. Його гумор бере гору над зневірою. Поки в Байройті перед очима унизаної коштовностями публіки тягнуться «Сутінки богів», чуємо, як шахрай гиготить, бо в його театрі поряд ідуть трагедія й комедія. Він глумиться над переможцями, що невідворотно наближаються, й примушує їх спотикатись. І хоч його поразка викликає в нас сміх, однак сміх цей якийсь аж надто неоковирний: він застрягає в горлі, і навіть його щонайдотепніший цинізм має трагічний крій. Окрім того, на погляд пофарбованих у червоне або в чорне критиканів, цей шахрай — формаліст, авжеж, ман'єрист найвищого гатунку: він дивиться в далекоглядну трубу, повернувши її навпаки. Час маневрує в нього на сортувальній станції. Шахрай повсюдно ставить своє дзеркало. І ніколи не знаєш, чий черевомовець він тепер. Задля привабливої перспективи на шахраїв манеж іноді навіть виходять карлики й велети. Так Рабле все своє діяльне життя втікав від світської поліції та святої інквізиції, позаяк його неприродні завбільшки Ґарґантюа й Пантаґрюель поставили з ніг на голову світ, побудований на схоластичному вченні. Який пекельний регіт випустили вони на волю! А коли Ґарґантюа, вмостившися своєю широкою сідницею на вежах собору Святої Богоматері й, попісявши звідти, залив увесь Париж, люди сміялися, доки не потопились. Або, якщо в свідки ще раз закликати Свіфта: його кулінарну пропозицію пом'якшити голод в Ірландії можна було б підхопити в дусі часу й під час наступного світового економічного форуму, коли керівникам держав накриють стіл, подати дітей тепер уже не ірландських злидарів, а вишукано приготованих вуличних дітлахів із Бразилії чи з Південного Судану. Таку художню форму називають сатирою. Вона, як відомо, має право на все, навіть подразнювати сміховий нерв усілякими жахіттями.