Світлана Алексієвич - Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Залишилися заводські печі, вони були білі, прокалилися в сильному полум’ї. Більше нічого знайомого… Згоріла вся вулиця. Згоріли бабусі й дідусі, й багато маленьких дітей, тому що вони не втекли разом із усіма, думали – їх не зачеплять. Вогонь нікого не пожалів. Ідеш – лежить чорний труп, отже, стара людина згоріла. А побачиш здаля щось маленьке, рожеве, – це дитинка. Вони лежали на жаринах рожеві…

Мама зняла із себе хустку й зав’язала мені очі… Так ми дійшли до нашого будинку, до того місця, де кілька днів тому стояв наш дім. Будинку не було. Нас зустріла наша кішка, яка дивом врятувалася. Вона притулилася до мене, і все. Ніхто з нас не міг говорити… Кішка не нявчала, навіть кішка кілька днів мовчала. Ми всі мовчали.

Побачила перших фашистів, навіть не побачила, а почула – в них у всіх були ковані чоботи, вони лунко цокотіли. Цокотіли нашою мощеною вулицею. А мені здавалося, що навіть землі боляче, коли вони йдуть.

А бузок так цвів того року… А черемха так цвіла…

Зіна Косяк – 8 років.

Зараз – перукарка.

У сорок першому…

Я закінчила перший клас, і батьки відвезли мене на літо в піонерський табір у Городище під Мінськом. Приїхала, один раз покупалася, а через два дні – війна. Нас почали відправляти з табору. Посадили в поїзд і повезли. Літали німецькі літаки, а ми кричали: «Ура!». Того, що це можуть бути чужі літаки, ми не розуміли. Поки вони не почали бомбити… Тоді зникли всі барви. Усі кольори… З’явилося вперше слово «смерть», усі почали говорити це незрозуміле слово. А мами й тата немає поряд…

Коли їхали з табору, кожному в пошивку що-небудь насипали – кому крупу, кому цукор. Навіть найменших не обминули, всім давали щось із собою. Хотіли взяти якомога більше продуктів у дорогу, й ці продукти дуже берегли. Але в поїзді ми побачили поранених солдатів. Вони стогнали, їм так боляче, хотілося віддати все цим солдатам. Це в нас називалося: «Годувати тат». Усіх військових чоловіків ми називали татами.

Нам розповіли, що Мінськ горів, згорів увесь, там уже німці, а ми їдемо в тил. Їдемо туди, де немає війни. Везли більш як місяць. Скерують у якесь місто, прибудемо за адресою, а залишити нас не можуть, тому що вже близько німці. І доїхали так до Мордовії. Місто дуже гарне, там кругом стояли церкви.

Будинки низькі, а церкви високі. Спати не було на чому, спали на соломі. Коли настала зима, на чотирьох були одні черевики. А потім почався голод. Голодував не лише дитбудинок, голодували й люди навколо нас, тому що все віддавали фронту. У дитбудинку мешкало двісті п’ятдесят дітей, й одного разу – покликали на обід, а їсти взагалі нічого. Сидять у їдальні виховательки й директор, дивляться на нас, і очі в них сповнені сліз. А була в нас кобила Майка… Вона була стара й дуже лагідна, ми возили на ній воду. Наступного дня вбили цю Майку. І давали нам воду і такий маленький шматочок Майки… Але від нас це довго приховували. Ми не могли б її їсти… Нізащо! Це була єдина кобила в нашому дитбудинку. І ще двоє голодних котів. Скелети! Добре, думали ми потім, це щастя, що коти такі худі, нам не доведеться їх їсти.

Ходили ми з величезними животами, я, наприклад, могла з’їсти відро супу, тому що в цьому супі нічого не було. Скільки мені наливатимуть, стільки їстиму і їстиму. Рятувала нас природа, ми були наче жуйні тварини. Навесні у радіусі кількох кілометрів… Навколо дитбудинку… Не розпускалося жодне дерево, тому що з’їдалися всі пуп’янки, ми здирали навіть молоду кору. Їли траву, всю підряд їли. Нам дали бушлати, у цих бушлатах ми проколупали кишені й носили із собою траву, носили й жували. Літо нас рятувало, а взимку ставало дуже важко. Маленьких дітей, нас було близько сорока, поселили окремо. Ночами – плач. Кликали маму й тата. Вихователі й учителі намагалися не вимовляти при нас слово «мама». Вони розповідали нам казки й підбирали такі книжки, аби там не було цього слова. Якщо хтось раптом вимовляв «мама», ми одразу починали плакати. Невтішний плач.

Учитися я знову пішла в перший клас. А вийшло так: перший клас я закінчила з похвальною грамотою, але коли ми приїхали в дитбудинок і в нас запитали, в кого «переекзаменівка», я сказала, що в мене, бо подумала: «переекзаменівка» – це і є похвальна грамота. У третьому класі я втекла з дитбудинку. Пішла шукати маму. Голодною та знесиленою в лісі мене знайшов дідусь Большаков. Дізнався, що я з дитбудинку, й забрав до себе в сім’ю. Жили вони вдвох із бабусею. Я зміцніла й почала допомагати їм по господарству: траву збирала, картоплю полола, – все робила. Їли ми хліб, але це був такий хліб, що в ньому було мало хліба. Він – гіркий. У борошно намішували все, що мололося: лободу, квіти горіха, картоплю. Я досі не можу спокійно дивитися на масну траву і їм багато хліба. Ніяк не можу його наїстися… За десятки років…