Світлана Алексієвич - Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Крутили радіо. Чекали на виступ Сталіна. Його голос був потрібен. Але Сталін мовчав. Потім виступив Молотов… Усі слухали. Молотов сказав: «Війна». Усе одно ще ніхто не вірив. Де Сталін?

Налетіли на город літаки… Десятки незнайомих літаків. Із хрестами. Вони затулили небо, затулили сонце. Жах!! Посипалися бомби… Безперервно було чути вибухи. Тріскотнеча. Усе відбувалося, наче уві сні… Не наяву… Я вже був не маленький, я запам’ятав свої відчуття. Свій страх, що розповзався по всьому тілі. По всіх словах. Думках. Ми вискочили з будинку, кудись бігли вулицями… Мені здавалося, що міста вже немає, самі руїни. Дим. Вогонь. Хтось сказав: треба бігти на кладовище, тому що кладовище не бомбитимуть. Навіщо бомбити мертвих? У нашому районі було велике єврейське кладовище зі старими деревами. І всі кинулися туди, там зібралися тисячі людей. Вони обіймали каміння, ховалися за плитами.

Там ми з мамою просиділи до ночі. Ніхто навколо не вимовляв слова «війна», я чув інше слово – «провокація». Його повторювали всі. Розмови були такі, що ось-ось наші війська перейдуть у наступ. Сталін дав наказ. І в це вірили.

Але всю ніч гули труби заводів на околицях Мінська…

Перші вбиті…

Першим… побачив убитого коня… Потім… убиту жінку… Це мене здивувало. Я уявляв собі, що на війні вбивають лише чоловіків.

Прокинуся вранці… Хочу зіскочити з ліжка, а потім згадую – війна, й заплющую очі… Не хочеться вірити.

На вулицях уже не стріляли… Було тихо. Кілька днів тихо. І раптом почався рух… Іде, наприклад, білий чоловік, увесь від черевиків до волосся білий. У борошні. І несе на собі білий мішок. Інший біжить… У нього з кишень падають консервні банки, в руках консервні банки. Цукерки… Пачки тютюну… Хтось несе перед собою шапку з цукром… Кастрюлю з цукром… Не описати! Один тягне рулон тканини, інший іде весь обмотаний синім ситчиком. Червоним… Смішно, але ніхто не сміється. Це розбомбили продуктові склади. Великий магазин біля нас… Люди кинулися розбирати те, що там залишилося. На цукровому заводі кілька людей потонуло в чанах із патокою. Жах!! Усе місто лускало насіння. Знайшли десь склад із насінням. На моїх очах прибігла до крамниці жінка… У неї із собою нічого не було: ні мішка, ні сітки – так вона зняла із себе комбінацію. Рейтузи. І набила їх гречкою. Потягла… Усе це чомусь мовчки. У ці хвилини люди не розмовляли…

Коли я покликав маму, залишалася сама гірчиця, жовті банки з гірчицею. «Не бери нічого», – просила мама. Пізніше вона зізналася, що їй було соромно, тому що все життя вона вчила мене іншого. Навіть коли ми голодували і згадували ці дні, все одно ні про що не жалкували. Такою була моя мама!

Містом… Нашими вулицями спокійно гуляли німецькі солдати. Знімали все на кіноплівку. Сміялися. У нас до війни була в школі улюблена гра, ми малювали німців. Малювали їх із великими зубами. Іклами. А тут вони ходять… Молоді, гарні… Із гарними гранатами, засунутими в голінища міцних чобіт. Грають на губних гармоніках. Навіть жартують із нашими гарними дівчатами…

Старший німець тягне якогось ящика. Ящик важкий. Він покликав мене і показав: допоможи. В ящика було дві ручки, ми взялися з ним за ці ручки. Коли донесли, куди слід, німець похлопав мене по плечу й дістав із кишені пачку цигарок. Ось, мовляв, плата.

Я прийшов додому. Терпцю не стало, сів на кухні й закурив. І не чув, як грюкнули двері, заходить мама:

– Куриш?

– М-м…

– А цигарки чиї?

– Німецькі.

– Куриш, та ще й ворожі цигарки. Це зрада Батьківщини.

Це була моя перша й остання цигарка.

Одного разу ввечері мама сіла коло мене:

– Я не можу витримати, що вони тут. Ти мене розумієш?

Вона хотіла боротися. Із перших днів. Ми вирішили шукати підпільників, ми не сумнівалися, що вони є. Ані на хвилину не сумнівалися.

– Я люблю тебе найбільше за всіх, – сказала мама. – Але ти мене розумієш? Ти мене пробачиш, якщо з нами щось станеться?

Я закохався у свою маму, тепер я слухався її беззаперечно. І це потім залишилося на все життя…

Наташа Голик – 5 років.

Зараз – коректор.

Я навчилася молитися… Часто згадую, як під час війни я навчилася молитися…

Сказали – війна, я, і це зрозуміло, у п’ять років не уявляла жодних картин. Жодних страхів. Але від страху, саме від страху, заснула. І спала два дні. Два дні лежала, наче лялька. Усі думали, що я померла. Мама плакала, а бабуся молилася. Вона молилася два дні та дві ночі.