Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Ні, не будемо. – Левенець мотає головою. – Він, як і той Бацька, – душогуб та ізувір, одних на палю садить, інших сім’ями вирізає.

– Так то ж євреїв, які й зробили нам цю революцію, – аж підскочив Ківшар.

– Як не приєднаєтеся до повстанців, то червоні переможуть. – Сава і свій голос почув із того двадцятого року.

Інколи йому здавалося, що ті роки так далеко, а іншим разом – зовсім поряд. І часто те минуле так перепліталося з нинішнім, що й голова обертом ішла. А коли пригадував, як до крові бив кулаками об стіни в’язниці, шкодуючи, що тоді не прийняли правильного рішення, то й зараз серце в зашпори заходиться. Двадцяті… Двадцяті… Як багато він дум передумав про ті часи, повертався і все починав спочатку, обираючи інший шлях. Тепер би він не просто підтримав повстанський рух, а навіть сам був серед них і до останнього подиху бився в їхніх рядах за свою землю, за свою молоду Україну.

– Спасибі, може, хоч вас послухають. – Він почув Мар’янині слова, але після своїх роздумів ніяк не міг зрозуміти, за що вона йому дякує. – Не збори, а самі нерви, – додала, неначе здогадалася про його тимчасову відсутність. – З бандитами нехай влада воює, а мені – були б усі живі та здорові.

Вона піклувалася лише про брата, а дід знову співставляв минуле і нинішнє, бо й тепер не було між ними того єднання, яке має велику силу. І хоча з-під цього режиму, здавалося, не звільнитися, він був упевнений – настане той день, коли їхні нащадки його подолають.

– Будемо всі мирно жити, трудитися, колись обов’язково хатинку тут збудуємо, хоч невеличку. – Їй хотілося і про своє поговорити, коли чоловіки швидко пішли далі. Я вже щоночі вві сні її бачу. – І вона задивилася на свою садибу. – Діти підростуть, розбіжаться, а мені й маленької вистачить, аби своя, – навіть усмішка мостилася на її обличчі.

– Не горюй, Мар’яно, буде літо, буде й хата. Деревина на сонці висохне, глина добре схопиться, а хлопці допоможуть. Он які завзяті з війни поприходили! Будеш і ти наступної зими вже на своїй печі зимувати. – Дід говорив, а сам усе за серце тримався, сьогодні воно його турбувало так, як тоді, коли з партизанами повертався. – Пахне весною, – глибоко вдихав повітря. – Не надихатися, – не хотів виказувати, що йому зле стало. – Клен цвіте, і береза вбралася, як наречена до вінця, – намагався сам себе заспокоїти. – Рай земний, тільки б жити! – яке не було життя, але і йому прощатися з ним не хотілося.

– Хіба ми все це бачимо? Як упряглися в роботу з весни, то й до самісіньких морозів не розгинаючись. – Мар’яна байдуже поглянула довкола. – Отак і життя минає, – вже журилася та зітхала.

Сьогодні вона була зовсім не схожа на молоду жінку. Роки війни й робота зробили свою справу. Але про красу зараз не йшлося, всі думки знову були про те, як вижити.

– Воно згодом попустить, то в тебе настрій такий. – Дід теж мостився на лаву. – А на весіллі в Кості так витанцьовувала з Максимом, що я навіть слідкувати за вами не встигав! – хотілося йому хоч якось перебити її чорні думки. – До речі, чоловік він непоганий, неодружений, жінка померла, сам роботящий і з виду нічого. Будували б одну на двох хату та й жили. Він до тебе придивляється, то й ти до нього придивися.

– Та ви що, діду! Між нами нічого такого не було й бути не може.

– Неправду кажеш, усім жити хочеться, пташка й комашка – і ті пару собі шукають. Йому теж самому не солодко – мати стара і син удома, всім ладу треба дати. Кажуть, що він сам піч топить. Може б, ти коли допомогла по жіночій частині.

– Е, ні, піч топити – це погана прикмета. Про піч узагалі жарти ходять, хоч вони про нашого Ігнатовича, але все одно, я такого робити не стану. А про Максима й думати не варто. – Вона махнула рукою, ніби й думки про нього відігнати хотіла, які все-таки були.

А зрозумівши, що дід не збирається ставити на тому крапку, додала:

– І що з тих думок? Дітей у мене багато, четверо чужих ніхто годувати не схоче, та ще й вдів у селі багато, одна іншої краща. – Мар’яна намагалася говорити жартома.

Поки дід роздумував, що йому далі говорити, вона повільно встала, неначе мішок з картоплею був за плечима. Ще раз кинула оком на свою садибу, потім знову махнула рукою.

– Дурень думкою багатіє. Так і я. – Їй не хотілося виглядати дурепою.

Усе ж, протерши рукою очі, неначе вітер засипав їх піском, коли навколо стояла тиша, вона попрямувала в провулок до Анютиної хати. Лише тепер побачила, що сутінки густішають, згадала й за ще не впорану худобу та голодних дітей. Коли майже стемніло, сиділа з ними у дворі. Вони на небо дивилися, самі казки розповідали, а вона все про своє думала – про Максима та про хату.