Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– А Мишко? – схаменулася Горпина, звівши від подиву брови аж на середину лоба.

– Мишко? – Дід зиркнув на небо та знизав плечима. – Не бачу його.

– То звідки ж ти знаєш? – допитувалася вона. – Невже баба Дилайка таке наворожила? – аж посміхнулася, вважаючи, що й сама здогадалася. – Хитра баба стала. Іншим разом за миску супу каже людям те, що їм хочеться чути.

– Ні, то не я таке бачив і не баба наворожила, а наш Лаврентій казав, – зізнався дід. – Проня моя в нього розпитувала. Хіба ж мені грішному таке привидітися могло.

– Ой-йой! Коли Лаврентій, тоді справдиться. – Очі Горпини стали ще круглішими. – А як гарно починалося, – хитала головою, бо тепер і не сумнівалася, що так воно й буде. Виходить, що по мішку грошей усі матимуть? – зробила такий висновок. – А про своїх чому ж не спитали чи про Мар’яниних?

– Побоялися, – нарешті почули голос баби Проні, – бо сказав, що й тоді правди не буде, шукатимуть її до кінця віку. Зброю зроблять ще страшнішу, але воюватимуть не тільки нею.

– А чим? – здивувалися ще більше.

– Сказав, що у святих книгах все написано.

– То невже нашим дітям та онукам судилося до кінця світу дожити? – затремтів Мар’янин голос. – Не доведи, Господи! – перехрестилася навіть.

Одного дня по обіді, коли в полі на зеленій траві паслася череда, пастух задрімав під скиртою. Поки снився йому солодкий сон, де й узялися два вершники, відбили від череди п’ять корів і погнали до лісу. Тремтів пастух аж до вечора. «Що люди скажуть? А чи повірять? Може, змусять хату за те продавати?» – навіть думав, що доведеться зашморг на шию накинути. А коли зайшов у село, божився на кожній вулиці й обіцяв без ніякої плати пасти корів хоч цілий сезон. Люди лаяли, але зрозуміли, що не він у тому винен, і вже під вечір біля сільської ради зібралося так багато людей, що довелося відмикати клуб. Ці збори не планувалися, але були дуже гамірні, точніше не збори, а велика сварка між селянами та владою.

– Та до яких же пір отаке творитиметься? – запитував у голови Харитон. – У районі й загін озброєний по боротьбі з бандитами є, а вони як гуляли, так і гуляють по наших лісах, уже й серед білого дня від них не сховатися. Чому й досі страждаємо? Ми ж і самі згодні йти, тільки дайте нам підкріплення чи зброю! – все дивився на Ігнатовича. – З голими руками там нічого робити! У них і гранати, і кулемети, після війни такого добра лишилося багацько. Перестріляють нас. Але далі терпіти не можна! – На всі свої питання він не отримав жодної відповіді.

– І скажіть, кому потрібна така влада? – вирвалося з вуст Василя-каліки. Ще ніхто так сміливо не говорив проти неї. – Тимофія давайте оберемо прямо сьогодні, оце зараз! – наполягав він, бо сьогодні і його корова не повернулася додому. – Всю зиму ми голові вибачали, а він усе нам обіцяв, та віз і нині там. Зате кожного вислухає, в кожному засумнівається, бо нетутешній. Не болить йому наше! – У залі стояла неймовірна тиша, лише інколи дехто голосно повторював Василеві слова. – Усі мовчать, бояться, а що мені втрачати? Ногу я вже втратив, руку також, і за що? А я вам скажу – за нашу землю, за краще життя. То коли ж воно на краще поверне? – Усі очі прикуті до нього – сьогодні він справжній герой. – Якщо й заберуть після такого виступу, то будете, люди добрі, згадувати, що був у селі Василь-каліка, який після війни одне важливе діло зробив – на зборах правду сказав! – Він ще щось говорив, але в залі вибухнули такі оплески, за якими нічого не було чути.

Як люди не сердилися на Ігнатовича, але таке сказати йому в очі ніхто ще не насмілився, а Василь зміг. Люди гуртом підтримували, усі кричали, бо так було сміливіше.

– З перевиборами зараз нічого не вийде, бо не козаки ми, братове, – не міг більше відстоюватися Тимофій під стіною. – Це вам не Чорна Рада, коли шапками голосували, навіть гетьмана переобрати могли. У нашій державі свої закони. Але річ у тім, що бандити дошкуляють, і якщо Ігнатович ще може спокійно на все це дивитися, то ні я, ні ви не можемо. Сьогодні в одних корови додому не прийшли, а завтра інші сім’ї без молока залишаться. Тут уже лунали такі пропозиції, і я їх підтримую – написати листа в район, тільки не анонімного. Цього разу всі підпишемося, щоб розумні люди приїхали до нас та й розібралися.

– Я й кажу, що це голова розумна! І про козаків, і про Чорну Раду знає! – знову схопився з місця Василь-каліка та зарипів своїми милицями. – А головою підеш, не відмовиш нам? – наполягав на негайній відповіді.