Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Документи Гука.

Breemer, «Defeating the U-Boat », 17; Churchill, «World Crisis», 197—98; Marder, «From the Dreadnought», 57.

Брімер стверджує, що в катастрофі загинуло більш ніж 2,5 тисячі моряків.

Коли Черчилль уперше почув цю назву «ескадра-наживка» під час відвідин флоту, він вивчив питання, і воно настільки його стурбувало, що в п’ятницю, 18 вересня 1914 року, він відправив своєму тодішньому заступнику принцові Луїсу Баттенберзькому (його скоро «попросили» зі служби через німецьке походження) записку з закликом зняти ці кораблі зі служби. Принц погодився й віддав наказ голові штабу відправити ці крейсери деінде. «Це мене влаштувало, — писав Черчилль, — і я забув про це питання, упевнений, що його накази буде виконано якнайшвидше». Але минуло чотири дні, а кораблі так і залишалися там, де були, навіть у більш уразливому становищі. Зазвичай їх хоча б підтримувала група есмінців, але погода вкрай зіпсувалась, і есмінцям довелося повернутись у порт. До вівторка, 22 вересня, море заспокоїлось, і есмінці почали виходити в зону патрулювання. Веддіґен був там перший. Churchill , «World Crisis», 197—98.

Корабель настільки сильно похилився, що вже було видно частину дна та «бічний кіль». Гук побачив «сотні людських голів, які виринали на поверхню та зникали», поки «з верхньої палуби постійним потоком униз з’їжджали напівголі люди. Ковзаючи до бокового кіля, вони зупинялися, перелазили через нього та ковзали далі, аж доки не падали у воду. Я пам’ятаю, що подумав, чи не ранять їх мушлі, які причепилися до борту нижче від ватерлінії». Документи Гука.

Цифру у дві третини я взяв у Black, «Great War», 50.

Телеграма, Count Johann-Heinrich von Bemstorff to William Jennings Bryan, 7 лютого 1915 p., також див. додаток «Меморандум уряду Німеччини», «Міжнародні відносини».

Scheer, «Germany’s High Sea Meet», 218. Адмірал Шеер досить холодно сприймав людські втрати у війні та роль субмарин у наступі Німеччини. «Чим рішучіше йтиме війна, тим швидше вона закінчиться; якщо скоротити тривалість війни, ми врятуємо незліченну кількість життів та ресурсів, — писав він. — Отже, субмарина не може жаліти екіпажі пароплавів — вона повинна топити їх разом із кораблем. Серйозність ситуації вимагає від нас позбутися будь-яких докорів сумління — вони більше не доречні». Такий підхід, за його словами, вимагав повного використання потенціалу субмарин. «Ви ж не вимагаєте, щоб літак атакував ворога з землі», — писав Шеер. Неспроможність на максимум використовувати можливість субмарин атакувати зненацька — це «нерозумно та не по-військовому».

Крім того, казав Шеер, Німеччина чітко дала зрозуміти ворогові свої наміри, окресливши зону військових дій та попередивши кораблі щодо неї. Отже, якщо субмарина потопить комерційний корабель «разом з його екіпажем та пасажирами», то провина за це лежить на самих жертвах, які «знехтували попередженням та свідомо наразили судно на ризик бути торпедованим» (220,221,222—23,228).

Телеграма, William Jennings Bryan to German Foreign Office, via James W. Gerard , 10 лютого 1915 p., «Міжнародні відносини».

Бетман був певною мірою гуманітарієм — він чудово грав на піаніно, був експертом у класичних науках, читав Платона в оригіналі. Thomson, «Twelve Days», 119.

Devlin, «Too Proud to Fight», 322; Gibson and Prendergast, «German Submarine War», 105.

Scheer, «Germany’s High Sea fleet», 231.

Cooper, « Woodrow Wilson», 282; Grayson, « Woodrow Wilson», 50; Levin, «Edith and Woodrow», 52.

Wilson, «Му Memoir», 22; Cooper, «Woodrow Wilson», 282.

Wilson, «Му Memoir», 56; Cooper, « Woodrow Wilson», 281.

Wilson, «Му Memoir», 56; Link, «Wilson: Confusions», 1—2.

Wilson, «Му Memoir», 56; Cooper, «Woodrow Wilson», 281; Levin, «Edith and Woodrow», 53.

Відтоді як не стало Еллен Вільсон, у Білому домі рідко можна було почути сміх. А під час цієї першої зустрічі Ґалт із президентом Гелен Боуне двічі чула, як Вільсон сміється. «Не можу сказати, що я з першої хвилини передбачила те, що станеться, — згадувала вона. — На це мені знадобилося хвилин десять». G. Smith, « When the Cheering Stopped » , 14.

Schachtman, «Edith and Woodrow», 74; Link, « Wilson: Confusions», 1—2.

Link, «Wilson: Confusions» , 1—2. «вражаючою вдовою» — Levin, «Edith and Woodrow», 51.

Levin, «Edith and Woodrow», 51.

Mersey, «Report», увесь текст. В одній із газет це назвали «шокуючим кровожерством». Щонайменше один зі свідків на борту розповідав, що екіпаж субмарини сміявся та щось вигукував, спостерігаючи, як борсаються у воді ті, хто вижив. У звіті, надісланому посольством США в Лондоні, наведено слова іншого свідка: він запевняє, що якби субмарина почекала ще десять чи п’ятнадцять хвилин перед пострілом, то «всі, скоріше за все, врятувалися б». Британська Комісія морських катастроф із лордом Мерсі на чолі провела розслідування (лорд Мерсі за три роки до цього очолював розслідування катастрофи «Титаніка»). Мерсі засудив Форстнера за те, що той дав пасажирам так мало часу — «вкрай недостатньо... це веде мене до висновку, що капітан субмарини навмисне хотів не тільки потопити судно, а й, учинивши це, також забрати життя команди та пасажирів». Щодо сміху та вигуків, Мерсі зауважив: «Я б хотів залишити це без коментарів, сподіваючись, що свідок помилився».