Андрій Цаплієнко - Книга змін

А потім до цього будинку з теплим підвалом прибилася чорна полохлива вівчарка. Вона крутилася біля воріт, боячись підійти. Її лякав суворий і грізний вигляд Цезаря, тож, аби вона не боялася, Цезар повільно і з гідністю помахав хвостом. Вівчарка зрозуміла, що її не проганяють, і обнюхалася з Цезарем. Поки вона сканувала його морду та шию, він не видав жодного звуку, стояв і чекав. І тільки злегка косився на її ніс. Цезар намагався контролювати ситуацію. Хто знає, що на думці у бродячих вівчарок? Але її запах волохатому кавказцеві сподобався. У цьому запаху були розпач, страждання, навіть голод, але не було страху. Хіба що трохи. Як у людей.

— Ого, тут ще собака крутиться! Чорна! — вигукнув його друг у фесці, коли спустився з невисоких східців і побачив, як Цезар знайомиться з вівчаркою.

— І що? — сказав вожак людської зграї.

— Може, залишимо?

— У нас що, розплідник? — поцікавився хтось із бійців.

Чоловік у чорній фесці зітхнув, потім набрав повні легені повітря і на видиху, щоб прозвучало впевненіше, сказав:

— Цезар узяв диверсанта. Значить, йому належить нагорода. Вважаю, що він заслуговує на заохочення.

— Та ми ж йому дали…

— Що «дали»? — заступився за друга чоловік. — Їжі? Та він з’їв і забув. А так їм удвох буде веселіше.

— Добре, — сказав ватажок. — Але якщо раптом підуть цуценята, ними будеш займатися ти. Плюс?

— Плюс-плюс! — радісно погодився чоловік у чорній фесці.

А вівчарку назвали Мухою. Тепер вона завжди і всюди була поруч із волохатим Цезарем. І якщо на розбитій снарядами вулиці з’являвся чужинець — чи пес, чи людина, — то з гучним гавкотом неслися на нього два клубки собачої енергії — коричневий Цезар і чорна Муха.

Минуло зовсім трохи часу, в селі, здавалося б, уже менше гриміло, і неприємний свист не так часто різав гострий слух собак. Та й люди стали менш напруженими. Вулицями вони вже ходили рівно, не пригинаючись і не переміщуючись від будівлі до будівлі перебіжками. У будинку людей побільшало.

Часто приїжджали й такі, на кому не було зелених плямистих штанів, а поверх курток вони мали накинуті білі широкі балахони. Вони не пахли порохом і мастилом. Від них ішов запах смачної їжі. І страхом від них пахло більше, ніж від плямистих друзів Цезаря. Чоловік у чорній фесці часто ходив разом з ними вулицями села й показував руїни. А якось під час таких прогулянок пролунали вибухи. Багато вибухів. Страшний гуркіт піднявся в селі.

— Міни! — кричали чорні хрипкі прямокутники, що їх люди носили на куртках. Усі кинулися ховатись.

Друг потяг Цезаря в укриття. Це був підвал, де зазвичай спали люди і де під час обстрілу вони ховали собак. Будинок тремтів, наче його лихоманило від страшної невиліковної хвороби.

— Це б'ють по нас! — сказав вожак людської зграї. Але, мабуть, слова були зайвими. Усі й так розуміли, що відбувається. Дзвеніли останні вцілілі шибки. Зверху долинали крики та лайка. Несамовито й безглуздо тріщав кулемет. «От сволота», — майже беззлобно кинув чоловік у чорній фесці. Волохатий пес нишпорив підвалом, між ліжками, складеною зброєю та каністрами з водою. Не звертаючи уваги на стривожених людей, він крутився в них під ногами у пошуках чогось важливішого, ніж їжа і можливість сховатися в безпечному місці.

— Цезарю, ти куди? — крикнув його друг, коли пес, так і не знайшовши того, що шукав, побіг нагору, до виходу, і вискочив на подвір’я.

«Ти куди?» — кричав могутній і мудрий друг, так і не зумівши зрозуміти, що Цезар кинувся на пошуки Мухи, якої не було в підвалі.

Важкі міни верескливо свистіли. Легші підлітали ледь чутно. Вони лягали на домівки та вулицю. Грудки бурої землі шугали вгору стовпом. Повітря гуркотіло й пахло металом. Цезар шукав Муху, не звертаючи уваги на залізяки, і тільки гарчав, повертаючи пащу з гострими іклами в бік димних воронок. Чоловік вискочив надвір.

— Цезарю, до мене!

Але пес його вже не чув. Поряд з ним розірвалася сталева міна, відкинувши собаку назад і обсипавши його металом. Цезар замовк миттєво. Його шерсть майже злилася з бурим кольором землі перед будинком.

— Цезарю! — сильно, як звір, гарчав чоловік у чорній фесці. Міни продовжували падати, але нерухомий пес уже не звертав на них уваги.

Командир загону добровольців, дізнавшись про новину, наказав своїм бійцям поховати сміливого пса з офіцерськими почестями.

— Він разом із групою виходив на завдання. Він відзначився під час пошуку снайпера. Отже, він гідний нагороди, — так вирішив офіцер.