Андрій Цаплієнко - Книга змін

Люди притихли, зачаїлися. Цезар разом із ними постарався стати безшумним.

Вітер подув з боку великого міста і приніс запах дизельних моторів. Десь далеко стріляли автомати поодинокими та короткими чергами. Поряд було надзвичайно тихо. Але так думали люди. Цезар чув, як усередині будівлі дихав чужий. Чужий теж намагався поводитися непомітно й нечутно. Цезар глянув на людей. Вони цього чужого не чули. І він вирішив чекати.

Для людини час очікування тягнеться повільно. Звірі відчувають час по-іншому. Людина думає, що вона господар світу, вершитель доль, цар природи, і тому нетерпляча. Вона не любить чекати, вона вважає, що все має відбуватися так, як вона хоче, а не так, як має відбуватися. Тварини відчувають, що вони є частиною природи, і не кваплять подій, а просто чекають. Відомі випадки, коли собаки чекали на своїх господарів роками. Багато хто вважає це проявом нелюдської вірності. Але що таке вірність, як не терпіння й чекання? У деяких людей, до речі, теж так виходить. Коли б усі вміли так терпіти й чекати, можливо, не було б цієї війни.

Вікно на другому поверсі освітилося спалахом. Цезар раптово побачив чорний силует чужого в червоному полум'ї пострілу. Темрява вибухнула гуркотом. Потім крик:

— А-а!

— У нас поранений! — вигукнув вожак людської зграї. — Він у будинку! Бачить нас!

— Має тепловізор, — почув пес голос свого друга у фесці, але, звичайно, нічого не зрозумів. Він погано розбирався в тому, що говорять люди, зате добре розумів, що вони відчувають. А вони відчували азарт. І трішки страх. Рівно настільки, щоб контролювати небезпеку, зберігаючи здатність діяти.

Вони відкрили вогонь. Спершу одна група, потім друга. Почувся гуркіт пострілів і шурхіт бетонної крихти. Люди ввімкнули ліхтарі. Сенсу ховатися вже не було.

— Закидай його ВОГами! — крикнув командир до одного з тих, хто стояв ближче до будинку. Від гуркоту розривів Цезар здригнувся й відчув запах диму. На другому поверсі, там, звідки по людях стріляв чужий, щось загорілося. Люди бігли в бік будинку. Тріскіт їхніх автоматів ставав дедалі лютішим. Їм здавалося, чужий на другому поверсі прийняв виклик. Але собака зрозумів те, у чому не розібралися люди. Чужий вирішив утекти.

— Куди ти, Цезарю? — крикнув його друг у фесці, коли пес кинувся прямо під автоматні постріли. Але він не став забігати у двір, а рвонув щодуху вулицею вздовж бетонної огорожі.

— Цезарю! — ще раз вигукнув чоловік, але так і не покинув свою зграю, щоб зупинити збожеволілого пса.

Та з Цезарем усе було гаразд. Він відчув, що чужий утік. І він зрозумів своїм собачим чуттям, звідки й куди бігтиме його здобич. Люди невдовзі здогадалися, що у відповідь із будинку по них ніхто не стріляє, але самі продовжували стріляти. Це адреналін у їхній крові змушував із силою натискати на курок, і до гуркоту пострілів додався якийсь сторонній звук. Чи то стогін, чи то гарчання.

— Припинити вогонь! — скомандував ватажок зграї.

Автомати замовкли, перестали плюватися свинцем. Так, дійсно. Хтось і стогнав, і гарчав одночасно.

— Це за будинком! — здогадався командир. — Двоє за мною, решта тут!

Побігли вулицею, завернули за будинок. Гарчання було чути чітко. Стогін — трохи приглушений. Стогін, вереск і ще якесь голосіння. Люди ввімкнули ліхтар і побачили на землі чоловіка з закривавленими, неприродно вигнутими кистями рук. На його грудях, притиснувши їх передніми лапами, стояв волохатий розлючений пес. Його зуби майже зімкнулися на горлі чужого. Він незграбними рухами намагався зірвати, зіштовхнути з грудей звіра, але закривавлені руки погано його слухалися. Гарчав пес. А чужий вищав. І, судячи зі звуків, пес не дотискав свої смертоносні щелепи до кінця, лишаючи здобич живою.

— Цезарю, до мене! Йди сюди!

Це скомандував чоловік у чорній фесці. Почувши знайомий голос, пес зіскочив із грудей своєї здобичі. Доброзичливо помахуючи хвостом, він побіг до свого товариша, який хоч і не збагнув одразу, де чужий, та врешті прийшов на підмогу, ще й із рештою зграї. Здобич далеко не втекла. Чужого міцно зв'язали й віднесли в підвал того будинку, де жила людська зграя. А через деякий час він, із покусаними перебитими руками, з'явився на порозі будинку в супроводі людей у камуфляжі. Він і сам намагався замаскуватися під людей, теж був у камуфляжі, такому ж пітному й брудному, як в усіх у цьому селі, але його хитрощі не мали сенсу. Він був чужим. І, дивлячись на Цезаря, що пробігав повз нього, видав якийсь шиплячий звук. Дуже неприємний і злий. Так, безсумнівно, це був чужий. Його відвезли, і Цезар чужого більше не бачив.