Андрій Цаплієнко - Книга змін

Прогулянка тривала довго.

Але значно більше часу головний друг Цезаря міг проводити біля машин. Вони повсякчас потребували уваги, часто виходячи з ладу. Машини залишалися без скла або поверталися до будинку з порваними колесами. А найчастіше їх підтягували на буксирі й залишали на подвір'ї. І тоді чоловік у вовняний фесці зітхав і, озброївшись усілякими залізними штуками, залазив усередину зіпсованих механізмів, після чого вони, крекчучи та чхаючи, заводились. Іноді на це йшла година. Іноді цілий день. Та хоч скільки б тривав ремонт, вірний Цезар крутився біля друга. Ну, правда, зникав ненадовго у своїх собачих справах. Але скоро повертався, щоб дочекатися, коли його друг забуде про машину і візьметься тріпати велику волохату голову за вуха. Тоді можна буде стати на задні лапи, покусуючи чоловіка за плече. Звісно, не сильно, не всерйоз.

— Ах ти звірюка, — сміявся друг.

Він намагався притиснути Цезаря до землі. Та це в нього не виходило. Кавказець був сильним і швидким звіром, умів коритись, але не любив програвати.

Одного разу ватажок цієї плямистої людської зграї прийшов додому в поганому настрої.

— Що сталося? — спитали його товариші.

— У крайньому будинку я побачив свіжу лежанку. Матрац перед вікном. Поряд цеглини. Стоять, як підпори, біля матраца. Є консерви. Що робитимемо?

— Снайпер, — сказав чоловік у фесці.

— Зрозуміло, що снайпер, — підтвердив ватажок. — Пропоную влаштувати на нього полювання.

Люди в зеленому камуфляжі взялись обговорювати, як ліпше й правильніше полювати на чужака. Вирішили виходити двома групами, обходячи крайній будинок із флангів. Була зима, і бійці приготували білі маскхалати, щоб одягти їх поверх камуфляжу. Вони піднялися до світанку і перевірили своє спорядження.

— А візьмімо Цезаря з собою, — запропонував чоловік у вовняний фесці. — Він же сторожовий пес. У нього нюх ого-го який! Може, згодиться.

— Чудова ідея, — сказав вожак, і всі з ним погодились.

«Дивись, Цезарю, не загавкай, не викажи нас», — потріпав його за вухом чоловік у чорній фесці.

Ішли двома ланцюжками, намагаючись рухатися безшумно. Цезар неквапливо дріботів поруч зі своїм другом. Зазвичай під час таких прогулянок той потріпував пса. А тут уперше не звертав ніякої уваги на чотирилапого товариша. І пес не сунув йому ніс у долоню — відчував відповідальність моменту.

Дві групи підійшли до будинку. Ватажок наказав зайняти позицію і спостерігати. Бійці повимикали рації. Вони заздалегідь домовилися, хто і як діятиме в режимі повного мовчання. Навколо було тихо. Ніч видалася людям незвично спокійною.

Дім стояв на околиці села. То була доволі велика будівля, ціла садиба з басейном, зимовим садом і чавунними химерами, що примостилися на кам’яних тумбах перед входом у дім. Тут не вціліла жодна шибка, але, на відміну від сусідніх будинків, зберігся дах — попри часті обстріли. Бетонні перекриття робили його надійним притулком для військових. Але вони сюди спочатку заходили лише для перевірок. А потім перестали навідуватися взагалі. Тим часом, свіжі сліди на снігу свідчили про те, що в будинку бувають й інші відвідувачі. Тож треба зрозуміти, чи є хто-небудь усередині зараз.

Люди зупинились і прислухалися до звуків ночі. Відтак пішли, пробираючись через сусідні зруйновані будинки. Через дірки в бетонних та цегляних огорожах. Вони знали це селище як свої п'ять пальців і намагалися якнайбільше довідуватися про нові руйнування. До обстрілу селища ставилися, як до стихійного лиха — неминучого, але передбачуваного, від якого рятували надійні перекриття в підвалах. У цьому будинку були саме такі. Тільки дім стояв на краю села. А отже, мав ризик першим зустріти напад ворога. З іншого боку, тут треба було робити спостережний пункт, аби вчасно ворогів засікти.

«Знову підтверджується головне правило позиційної війни, — думав командир, — якщо ти не зайняв зручну позицію, то її займе супротивник».

Цезар, звісно ж, не міг знати, про що говорять і думають люди. Але його мудрі та сильні друзі завжди були праві. Він із ними, тому мав їжу й тепле місце. Він знав очі кожного з них. Він міг будь-кого зі своїх могутніх друзів упізнати за звуком кроків і пам’ятав їхні запахи, у кожного свій.

І ось він відчув, що десь недалеко є чужий. Цей чужий носив одяг, схожий на той, у якому ходили його мудрі друзі. Чужі руки пахли порохом і мастилом, як у чоловіка в чорній фесці. Але при цьому Цезар уловив, що той чоловік був злим. Він був мисливцем, який прийшов за здобиччю. А здобиччю могли стати його друзі. Чужий полював на них.