Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

На вечірку я збиралась у фантастичному настрої. Я стрибнула у вузькі джинси, одягла шовковий топ без рукавів, узула шкіряні мотоциклетні черевики й почала робити шоти з «Джелло». Як виявилося, моє славетне барменське минуле знадобилося протягом усієї підготовки пілотів. Прийшли мої однокласники, а також наші наступники, готові святкувати. Коли двері з гуркотом прочинилися, мені навіть не треба було зводити очі, щоб дізнатися, хто прийшов. Зерк ніколи не стукав у двері. Він без поспіху зайшов у квартиру і дав мені «п’ять». Отепер вечірку справді можна було починати.

Через кілька годин мені захотілося перепочити від галасливих веселощів. Я вийшла на балкон на третьому поверсі й задивилася на підвішені до даху різдвяні вогники. На вулиці відчувалася прохолода; я стояла й поглядала на зірки. У сорочці-безрукавці в січні було зимно навіть в Алабамі. За якийсь час двері прочинились, і на балкон неквапно вийшов Зерк. За ним волочився шлейф із музики. Він зачинив за собою двері й став поруч. Йому не треба було питати, чому я тут. Зерк досить добре знав мене, щоб зрозуміти: я люблю хороші вечірки, але все одно лишаюся цілковитим інтровертом і завжди потребую тихого місця для відновлення сил.

Ми трохи погомоніли про те, як мені втішно їхати в школу виживання, а потім в Альбукерке на кількамісячне навчання на гелікоптері HH-60G «Пейв Гоук» — третю й останню частину підготовки пілотів. Я закінчила фазу Ракера, однак у мене не буде кваліфікації пілота-рятувальника, доки не пройду навчання на Кіртлендській базі Повітряних сил в Альбукерке (штат Нью-Мексико). У Зерка попереду було ще кілька місяців, проте незабаром і він приїде в Альбукерке.

Думаю, що на мене подіяли і алкоголь, і полегшення від того, що я нарешті отримала крила, і самотність після шлюбу з непутящим чоловіком, але, коли Зерк однією рукою обійняв мене за плечі, намагаючись зігріти в прохолодну ніч, відчуття були геть інакші, ніж десятки разів, коли ми обіймалися раніше. Я вловила, що й він став дихати по-іншому. Ми одночасно повернулися обличчями одне до одного. Я дивилася на нього — його великі, сильні руки міцно тримали мене. Я почувалася в безпеці. А дарма, бо Зерк був наче злий вовк із казок. Однак я нічого не могла вдіяти. Мені подобалося бути в його обіймах.

Він подивися вниз, на мене. Я звела голову й зазирнула в його великі темні очі.

— Пишаюся тобою, мала, — тихо сказав він.

Він краще за всіх знав, через що мені довелося пройти, щоб опинитися тут. Я звела підборіддя, і він нахилився, щоб поцілувати мене. Між нами наче пройшов заряд струму. Я гадала, що він добре цілується, і мала рацію. Поцілунок швидко став пристраснішим, і Зерк підняв мене й посадив на поручень балкона. Він прекрасно знав, що я адреналіновий наркоман, бо обожнюю висоту, тож цим рухом майже довів мене до краю в прямому й переносному розумінні. Я обхопила його ногами так, що ми притулились одне до одного.

Ураз і я, і він ніби подумали про те саме. Ми були надто близькі, щоб це все не мало значення, але не настільки, щоб між нами сталося щось серйозне. Нас, без сумніву, вабило одне до одного. Але нічого більшого в нас ніколи не могло бути. Ніхто з нас, одружених з крилами пілотів, не пожертвував би своєю кар’єрою. Отож ми розімкнули обійми, засміялись і я зістрибнула з поручня.

— Ого, — сказав він.

— Так, ого, — погодилася я. — Тож, ем, принести тобі щось випити?

— Авжеж, — мовив він.

Думаю, він був радий, що я перша щось сказала.

Ми повернулися до гостей і решту вечора раз по раз усміхалися всім, а про той поцілунок більше ніколи не згадували.

У січні 2006 року я спакувала речі й зібралася в школу виживання. Думки про школу викликали в мені дивну суміш страху й запалу, бо то була одна з найкращих шкіл Міністерства оборони. Вона, безперечно, мала велику популярність. Частенько люди ледь не б’ються за місце саме в цій школі. Кожний пілот Повітряних сил повинен закінчити її, якщо хоче опинитися в бойовому складі й мати надію потрапити коли-небудь у зону бойових дій. Її легко можна назвати одним з найскладніших і найстрашніших у військовій справі курсів, хоч і не такою тяжкою, як широковідомі виснажливі школи на кшталт полку рейнджерів або підготовки морських котиків.

Я знала, що школа виживання — важливий крок на шляху до мрії, бо сподівалася стати справжнім воїном. Це була неймовірна можливість і заразом одне з найскладніших у моєму житті випробувань. Я нервувалася й водночас раділа.