Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

Він щойно приїхав з фази Т-37, яку проходив в Оклахомі, і я до нестями зраділа, що в нас так збіглися графіки. Наші фази навчання на «Г’юї» перетнуться на кілька місяців. Ми домовилися зустрітись і трохи розслабитися, а що я на кілька тижнів випереджала його в засвоєнні програми, то пообіцяла віддати йому і його однокласникам усі свої «шпаргалки», тобто нотатки й підказки. Було справді втішно бачити обличчя друга серед цього суцільного стресу й конкуренції. Я не могла повірити, що він тут. Це все одно що знову вчитися технічного обслуговування, тільки тепер ми були друзі.

Коли наступного тижня ми з Зерком зустрілись, я розповіла йому майже все, що знала.

— Я б порадила тобі попрацювати з таким інструктором, як містер Едмундс, — сказала я за пивом. — Я чимало навчилася в нього.

Однак не всі інструктори могли дати так багато, як містер Едмундс, і чи не найменше з усіх міг навчити інструктор капітан Джонс. З ним я виконувала польоти так добре, що навіть містер Едмундс оцінив би, але капітан Джонс щоразу мене гачкував. І я сушила собі голову, намагаючись зрозуміти, що я роблю не так і як мені стати кращим пілотом. Проте він ніколи чітко не казав, що саме мені треба підтягти.

Після кожного польоту я перечитувала записи з тренування. І щоразу капітан Джонс зауважував, що я провалила один суб’єктивний критерій — судження. Після третього польоту з ним, який я загачкувала, мені урвався терпець. За весь час навчання в мене було тільки чотири гачки: один із містером Едмундсом і три з капітаном Джонсом — за судження і психологічну зорієнтованість на ситуацію. Урешті-решт я пішла порадитися до начальника оперативного управління. З ним я також літала, і він знав мене як доброго пілота.

Начальник оперативного управління запевнив мене, що розбереться, і попросив капітана Джонса приєднатися до нас. Він дуже швидко з’ясував справжню причину. Капітан Джонс сказав, що я йому просто не подобаюся. Його релігія не визнавала розлучень, і він був переконаний, що я маю піклуватися про свого чоловіка, а не сидіти тут. Він також уважав, що жінки не повинні літати. Я була шокована. І не лише його словами, а й тим, що він отак запросто говорив це в присутності начальника. Тепер його кар’єрі кінець, це точно. Або принаймні його роботі інструктора, чи не так?

Ні. Мої припущення не підтвердилися. Йому не оголосили жодної догани, принаймні я не в курсі. Він і далі працював інструктором, літав з моїми хлопцями-однокласниками. Єдине, що змінилося, — мене запевнили, що нас ніколи більше не поставлять у парі. Однак після того інциденту з містером Джеффрісом, коли мене ледь не вигнали з підготовки, я не збиралася розхитувати човна.

Згадуючи це, я трохи шкодую, що не зняла тоді більшого галасу. Проте я знала: час був неслушний. Пізніше, коли я вже мала потужніше право голосу, у мене з’явилося набагато більше можливостей щось змінити, але я просто схилила у вдячності голову, що капітанові Джонсу не вдалося зрізати мене за гендерною ознакою.

Ближче до кінця підготовки капітан Воас поплескав мене по плечу і сказав:

— Отак, Дженнінґз. Ти, зрештою, втерла носа всім. Я тобою пишаюся.

Я доклала всіх зусиль, щоб він не побачив, як мені на очі наверталися сльози. Ці слова були б іще кращими, якби їх промовив мій тато; то був момент, якого я сподівалася й довго чекала. Капітан Воас цього не знав, але насправді для мене це означало навіть більше, ніж просто отримати крила. Через багато років я довідалася, що капітан Воас загинув в Афганістані (він літав на V-22 «Оспрей»), і відразу ж подумала про його дружину та дітей. Того дня світ утратив неймовірного чоловіка.

Ґрегем Басхор, другий пілот з місії «Ідеальний шторм», погодився приїхати в Мазе-Ракер і провести ритуал нашого випуску в січні 2006 року. То була неймовірна честь. Отримати перед ним нагороду за видатні академічні досягнення — просто вишенька на торті. Гадаю, я здобула б і відзнаку за польоти, якби не ті три гачки, що їх мені поставив капітан Джонс. Та це було неважливо. Усе бажане я вже мала. Крила прикололи мені до грудей, і це означало, що я перемогла. Коли я виходила з ангару, то послала йому рукою поцілунок. Світ був коло моїх ніг.

Того вечора я влаштувала у своїй квартирі велику вечірку для всього класу. Я не могла повірити, що нарешті стала пілотом Повітряних сил. Усім нам скоро доведеться поїхати на навчання з виживання, тож, поки ми не попрямували до пекла, хотілося відсвяткувати. Школа виживання в екстремальних умовах і полоні жахала більшість моїх однокласників. Усі ми чули історії, як люди знемагали від голоду в лісах або як з них вибивали дух підставні вороги на «допитах», однак я з радістю чекала на початок цього навчання. Мені кортіло потрапити туди й навчитися всього, що зробить мене ще кращим пілотом.