Энтони Дорр: Все те незриме світло

– А ви певні, що це правда? – запитала дівчинка.

– Цить! – шикнув хлопчик.

– Камінь назвали «Море полум’я». Хтось вірив, що принц став божеством, що доки в нього є цей камінь, його неможливо вбити. Але почало відбуватися дещо дивне: що довше принц носив свою корону, то більше його зраджувала удача. За місяць він утратив двох братів: один утонув, а іншого вкусила змія. За півроку його батько помер від хвороби. Та й до всього ще й султанові розвідники повідомили, що на сході збирається величезна армія. Принц зібрав разом батькових дорадників. Усі сказали, що він має готуватися до війни, всі, крім одного, священика, який переповів свій сон. У цьому сні богиня землі повідомила його, що зробила «Море полум’я» в подарунок своєму коханцеві, богові моря, й послала прикрасу йому річкою. Але коли річка висохла й принц узяв камінь, богиня розгнівилася. Вона прокляла діамант і кожного, хто ним володітиме.

Діти нахиляються вперед, а з ними й Марі-Лор.

– Прокляття було таке: володар каменя житиме вічно, але, доки триматиме його в себе, на всіх дорогих його серцю людей нескінченним дощем сипатимуться нещастя.

– Житиме вічно?

– Але якщо володар викине камінь у море, доставивши його тому, кому він призначений, богиня зніме прокляття. Отож принц, тепер уже султан, думав три дні й три ночі й урешті вирішив залишити камінь у себе. Камінь урятував його життя, він думав, що той робив його незнищенним. Він наказав відрізати священикові язика.

– Ой! – вигукнув найменший хлопчик.

– Оце він дарма, – сказала найвища дівчинка.

– Прийшли загарбники, – продовжив доглядач, – і зруйнували палац, убили всіх, кого знайшли, а принца ніхто ніколи більше не бачив, і за двісті років ніхто більше нічого про «Море полум’я» не чув. Хтось казав, що діамант порізали на багато менших каменів, хтось – що він досі в принца, а принц тепер у Японії чи Персії, що він скромний фермер, який, здається, не старішає.

Отож камінь випав з історії. Допоки одного дня, коли французькому торгівцеві коштовностями, під час його подорожі на голкондські шахти, що в Індії, не показали величезного діаманта у формі груші. Сто тридцять три карати. Майже ідеальна прозорість. Великий, як голубине яйце, писав він, і блакитний, як море, але із язиком полум’я всередині. Він відлив копію каменя й відправив її схибленому на коштовностях герцогові в Лотарингію, попередивши того про чутки щодо прокляття. Але герцогові страшенно захотілося того каменя. Отож торговець привіз його у Європу, і герцог приладнав камінь до головки свого ціпка й носив його скрізь із собою.

– Ой-ой.

– За місяць герцогиню спіткала хвороба горла. Двоє їхніх улюблених слуг упали з даху й зламали шиї. А тоді загинув герцогів єдиний син. Нещастя сталося, коли той катався на коні. Хоча всі казали, що сам герцог ще ніколи не мав такого доброго вигляду, він став боятися виходити з дому, приймати відвідувачів. Урешті він так повірив у те, що його камінь був тим самим проклятим «Морем полум’я», що попросив короля заховати його у своєму музеї, за умови, що камінь замкнуть у спеціальному склепі й той склеп не відчинятимуть двісті років.

– І?…

– І минуло сто дев’яносто шість років.

Якусь хвилю діти мовчать. Кілька починають рахувати на пальцях. А тоді всі як один здіймають руки.

– А нам можна подивитися?

– Ні.

– Навіть не можна відчинити перші двері?

– Ні.

– А ви його бачили?

– Не бачив.

– Тоді звідки вам знати, що він справді там?

– Треба вірити історії.

– А скільки він коштує, мосьє? За нього можна купити Ейфелеву вежу?

– За такий великий і рідкісний діамант, цілком імовірно, можна купити п’ять Ейфелевих веж.

Діти зойкають.

– А всі ці двері тут – щоб захищати діамант від злодіїв?

– Можливо, – відповідає гід і підморгує, – вони для того, щоб утримувати прокляття всередині.

Діти замовкають. Двоє чи троє роблять крок назад.

Марі-Лор знімає окуляри і світ втрачає форму.

– А чому б, – цікавиться вона, – просто не взяти діаманта і не викинути його в море?

Доглядач музею дивиться на неї. Інші діти витріщаються.

– Коли востаннє, – зауважує один зі старших хлопчиків, – ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?

Лунає сміх. Марі-Лор хмуриться. Це ж просто залізні двері з мідною щілиною для ключа.

Екскурсія закінчується, діти розбігаються, й Марі-Лор повертається до свого батька у Велику залу. Він поправляє окуляри в неї на носі й витягає листок із її волосся.