Энтони Дорр: Все те незриме світло

Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Ось під прицілами мчить море. А тепер – верхівки дахів. Двоє менших літаків утворюють димовий коридор, головний бомбардувальник відкриває вогонь, одинадцять інших беруть із нього приклад. Бомби падають навскіс, літаки миттю здіймаються.

Небо знизу заплямовується темними бризками. Двоюрідний дідусь Марі-Лор, замкнений із кількома сотнями інших за воротами форту Насьональ, за півкілометра від берега, примружується й думає: «Сарана», – і з його пам’яті, з якоїсь укритої павутиною години в парафіяльній школі, виринає притча зі Старого Заповіту: «Немає царя в сарани, але вся вона в строї бойовім виходить». [4] Переклад І. Огієнка.

Диявольський рій. Квасоля з перекинутого мішка. Сотня розірваних чоток. Тисячі метафор, але їх усіх не досить: сорок бомб на літак, разом чотириста вісімдесят, тридцять три тонни вибухівки.

Лавина сходить на місто. Буревій. Чайні чашки зсовуються на полиці. Картини зіслизають із гвіздків. За чверть секунди сирен уже не чути. Нічого не чути. Гул стає такий гучний, що можуть лопнути слухові перетинки.

Зенітні гармати випускають останні набої. Дванадцять бомбардувальників, неушкоджені, повертаються в синю ніч.

На шостому поверсі будинку номер чотири по рю Воборель Марі-Лор залізає під ліжко й притискає до грудей камінь та маленьку модель будинку.

У підвалі під «Бджолиним готелем» гасне єдина лампочка.

Марі-Лор Леблан – шестирічна парижанка, височенька, веснянкувата, і має слабкий зір, що швидко псується. Батько відправляє її на дитячу екскурсію музеєм, у якому працює. Гід – старенький горбань, сам ледь вищий за дитину. Щоб привернути увагу, він стукає кінчиком ціпка по підлозі, а тоді веде десяток своїх опіканців через сади у виставкові зали.

Діти споглядають, як техніки блоками підіймають стегнову кістку динозавра. У комірчині дивляться на опудало жирафа, у якого на спині зносилися шматки шкури. Зазирають у шафу опудальника, шухляди якої повні пір’я, кігтів і скляних очей; гортають двохсотлітній альбом із гербарієм, прикрашений орхідеями, роменом і травами.

Урешті вони підіймаються шістнадцятьма сходинками в залу мінералогії. Гід показує їм агат із Бразилії, фіолетовий аметист і метеорит на підставці, старий, каже він, як сама Сонячна система. А тоді ключем веде їх униз двома крученими сходовими маршами й уздовж кількох коридорів і зупиняється перед залізними дверима з єдиною замковою щілиною.

– Кінець екскурсії, – оголошує він.

– Але що ж там? – питає одна з дівчаток.

– За цими дверима ще одні замкнені двері, трохи менші.

– А що за ними?

– Треті замкнені двері, ще менші.

– А за ними?

– Четверті двері, а тоді п’яті, і так далі, до тринадцятих, невеличких замкнених дверей, не більших за черевик.

Діти нахиляються вперед.

– А за ними?

– А за тринадцятими дверима, – гід змахує неймовірно зморшкуватою рукою, – «Море полум’я».

Діти зацікавлено топчуться на місці.

– Та годі. Хіба ви ніколи не чули про «Море полум’я»?

Діти хитають головами. Марі-Лор мружиться, дивлячись на голі лампочки, що висять уздовж стелі щокілька метрів; вона навколо кожної з них бачить ореол веселкових кольорів.

Ціпок повисає в гіда на зап’ясті, він потирає долоні.

– Це довга історія. Розказати вам?

Діти кивають.

Він прокашлюється.

– Кілька століть тому, у місці, яке тепер називається Борнео, один принц підняв із висохлого річища синій камінь, бо той йому сподобався. Але дорогою назад до палацу на принца напали люди на конях і загнали ножа йому в серце.

– Ножа в серце?

– Правда?

– Цитьте! – каже хлопчик.

– Злодії вкрали його персні, його коня, усе його майно. Але через те, що синій камінець був затиснутий у долоні, вони його не побачили. Смертельно пораненому принцові вдалося доповзти додому. Десять днів він лежав непритомний. А на десятий день, на здивування його доглядальниць, сів, розтиснув кулак і побачив камінь. Султанові лікарі сказали, що то було диво, що принц не мав би вижити після такої страшної рани. Доглядальниці говорили, що в каменя, певно, є цілюща сила. А султанові ювеліри повідомили ще дещо: вони ніколи не бачили такого великого необробленого діаманта. Їхній найталановитіший різьбяр шліфував його вісімдесят днів, а коли закінчив, камінь став яскраво-блакитний, блакитний, мов тропічні моря, але в центрі мав трохи червоного, ніби полум’я в краплі води. Султан наказав оздобити діамантом принцову корону, й розказували, що коли молодий принц сидів на троні й на нього падало сонце, то камінь сяяв так яскраво, що на нього неможливо було дивитися, здавалося, наче сам принц зникав серед світла.