Энтони Дорр - Все те незриме світло

– А в Евре в нас будуть ліжка, Papa ?

– Думаю, що так.

– А що як він не захоче нас прийняти?

– Захоче.

– А що як ні?

– Тоді ми поїдемо відвідати мого дядька. Твого двоюрідного дідуся. У Сен-Мало.

– Дідуся Етьєна? Ти ж казав, що він божевільний.

– Він частково божевільний, так. Він божевільний десь на сімдесят шість відсотків.

Вона не сміється.

– А Сен-Мало далеко?

– Досить питань, Марі. Мосьє Жано захоче, щоб ми залишилися в Евре. У великих м’яких ліжках.

– Скільки в нас їжі, Papa ?

– Трохи є. Ти досі голодна?

– Ні, я хочу приберегти харчі.

– Гаразд. Так і зробимо. А тепер помовчимо й відпочинемо.

Вона лягає. Він підпалює ще одну сигарету. Залишається шість. Кажани шугають крізь хмари мошок, а ті розлітаються й знову збиваються в хмари. «Ми – миші, – думає замкар, – а небо рясніє яструбами».

– Ти дуже хоробра, Марі-Лор.

Дівчинка вже заснула. Сутінки густішають. Докуривши сигарету, він опускає доньчині ноги на землю, накидає на неї пальто і розкриває свого наплічника. Навпомацки він знаходить футляр із інструментами. Крихітні пилочки, гвіздки, стамески, долота, дрібний шмерґелевий папір. Багато з них належали ще його дідові. Із-під підкладки футляра він витягає торбинку на мотузочці, зшиту з грубої тканини. Увесь день він стримувався, щоб її не чіпати. Тепер він відкриває торбинку й висипає її вміст на долоню.

Він тримає в руці камінь завбільшки з волоський горіх. Навіть за такої пізньої години й у такому тьмяному світлі він світиться шляхетним синім кольором. Навдивовижу холодний.

Директор сказав, що зроблять три обманки. Разом зі справжнім діамантом – чотири камені. Один залишиться в музеї. Три відправлять у різних напрямках. Один – на південь, із молодим геологом. Другий – на північ, із начальником охорони. А третій тепер тут, у полі на захід від Версалю, всередині футляра з інструментами, що належить Даніелю Леблану, головному замкареві Національного музею природничої історії.

«Три фальшивих. Один справжній. Буде найкраще, – сказав директор, – якщо ніхто не знатиме, чи в нього діамант, чи фальшивка. І кожен, – додав він із серйозним поглядом, – має поводитися так, наче несе справжній камінь».

Замкар каже собі, що його діамант не справжній. Не може бути, щоб директор віддав простому працівникові камінь вагою сто тридцять три карати й дозволив йому покинути Париж. І все одно він дивиться на нього, не спроможний позбутися думки: «А що як?»

Він оглядає поле. Дерева, небо, сіно. Темрява на дотик, мов оксамит. Уже з’явилось кілька блідих зірок. Марі-Лор розмірено дихає уві сні. Кожен має поводитися так, наче несе справжній камінь. Замкар ховає діамант у торбинку й опускає її в наплічник. Він відчуває його крихітну вагу на своєму серці.

Кілька годин по тому замкар прокидається й бачить силует літака, що затуляє собою зорі, несучись на схід. Пролітаючи в нього над головою, літак м’яко тріщить. А тоді зникає. За мить стрясається земля.

Край нічного неба, за стіною дерев, розцвітає червоним. У вогненному, мерехтливому світлі він бачить, що літак був не сам, що небо роїться ними, що вони десятками літають туди-сюди, мчать у всіх напрямках, і, на хвилю втративши орієнтацію, йому здається, що він дивиться не вгору, а вниз, так, наче пляма світла впала на клин води, змішаної з кров’ю, і небо стало морем, а літаки – голодною рибою, яка в темряві кидається на свою здобич.

Двері злітають із завіс. Цегла перетворюється на пил. Величезні хмари крейди, ґрунту й граніту, розпухаючи, вивергаються в небо. Усі дванадцять бомбардувальників уже завернули назад, набрали висоту й перегрупувалися високо над Ла-Маншем, доки черепиця, що злетіла ввись, усе ще падає на вулиці.

Стіни охоплює вогонь. Загоряються припарковані автомобілі, фіранки, абажури, дивани й матраци, й мало не всі двадцять тисяч томів у бібліотеці. Полум’я зливається й сильнішає, підіймається стінами міста, мов приплив, виплескується на провулки, переливається через дахи, перетікає через стоянку. Дим женеться за пилом, попіл – за димом. Палаючи, висить у повітрі газетний кіоск.

По всьому місту з підвалів і склепів малонці молять небеса: « Господи Боже, захисти це місто і жителів його, не покинь нас, заради всього святого. Амінь ». Старечі руки стискають гасові лампи, репетують діти, виють собаки. В одну мить чотирьохсотрічні балки притулених один до одного будинків охоплює полум’я. Частину старого міста, підперту західними стінами, поглинає вогненна буря, у якій найвищі язики полум’я сягають ста метрів. Кисень такий ненажерливий, що у вогонь затягує все, важче за кота. Вивіски на кронштейнах тягнуться до жару; горщики з рослинами з’їжджають бруківкою і перекидаються. Стрижі, злітаючи з димарів, загоряються й кидаються вниз, мов роздуті іскри, перелітають через міські стіни й гаснуть у морі.