Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Коли РАО перестало вибухати, припинився і обстріл. Хто залишився живий, пішов збирали шматки хлопців, замполіт складав їх у купки і намагався упізнавати. Ми з самого початку просили дозволити стріляти у відповідь, але такої команди зі штабу так і не надійшло, а потім вже стало пізно – всі наші вогневі системи знищили.

Удень 25-го, через пару годин після закінчення чергового обстрілу, почалася зачистка: дві колони росіян зайшли з двох боків, узявши нас у кільце: близько 120 одиниць техніки, у тому числі броня, десь до 20 «камазів» з особовим складом (десь по 40 чоловік у кожній машині зазвичай), не менше. Йшли танки і беемде, за ними – піхота. Змітали все на своєму шляху, нікого не жаліли. Бачив сам, як Т-72 крутився на бліндажі з нашими пораненими, поранених у полі дострілювали двома пострілами – в груди і в голову – я сидів у посадці біля ставка і все це бачив на власні очі, хоча мозок відмовлявся вірити в те, що відбувається.

Багато наших бійців намагалися виїхати на техніці, що залишилася, втекти, не прийнявши бою. Командирів наших я не бачив і не чув, де вони. Бійці з 51-ї проклинали чи то Пивоварова, чи то Пивоваренка, не пам’ятаю, він у них числився виконувачем обов’язки командира, кричали, що той зрадник. Загалом, залишився з нами лише старшина – не знаю ні імені, ні прізвища, не бачив його ні в полоні, ні після полону – він організував оборону, лише шістнадцять бійців погодилися з ним залишитися тримати коридор для відступаючих. Відстрілювалися з пезеерка, були беемпе, танк. Нас оточили: хтось загинув, а хто встиг, ті здалися в полон. Російські солдати поводилися нахабно, кричали: «Ми – миротворці, ми прийшли сюди навести лад!» – і хотіли розстріляти нас одразу ж, прямо там, в окопах, але російський майор не дав. Вивели на дорогу, там кавказці, тварюки: знущалися, били, зв’язували руки і клали на асфальт обличчям униз, заводили беемде і під’їжджали, хотіли розчавити живцем. Урятував той самий російський майор: «Смертей полонених тут не буде!» Потім тримали в окопах – шістнадцять чоловік нас було: п’ятнадцять – з 51-ї бригади, і я один – з 93-ї – в полі за Осиковим, не годували і не поїли, вночі дико холодно, спали, обнявшись, багато поранених. Наступного ранку, нічого не сказавши, росіяни пішли. Ми, як могли, дісталися до Осикового, нас нагодували місцеві й заховали по погребах. Там ви нас і підібрали…»

Ми сиділи ні живі ні мертві. Звичайно, ми розуміли, пам’ятаючи розбиті колони на дорозі й кількість трупів, з якого пекла нам вдалося вискочити, але розповідь людини, яка це пережила особисто, нас потрясла. Автобус після цього від Льохи ні на крок не відходив, боявся, що той вчинить із собою що-небудь погане. Психологічний стан у хлопця і справді був не дуже добрий, але нічого, нині воює десь під Щастям.

Прохолоджувалися ми недовго. У штабі, як завжди, народили геніальну ідею – залучити пересувний прикордонний загін до патрулювання міста. Але ми ж все-таки прикордонники, а не менти, у нас інші завдання. Зібрали делегацію – майор Буряк, двійко офіцерів, старший сержант Автобус, сержант Академік – і пішли до генерала: мовляв, так і так, відправляйте на ротацію, хочемо трохи побути вдома і служити далі за кваліфікацією.

– Не час для відпочинку! Маріуполь у небезпеці! Ось ваш командир, підполковник Волинський, на ротацію не проситься, хоча вивів колону з оточення цілою і неушкодженою.

– Яку колону? – бійці так і присіли.

– Як яку? Вашу колону! Вивів, прибув, доповів, як водиться. Штаб його до нагороди представив – ордена Богдана Хмельницького третьої ступені, хочемо у військовому званні підвищити…

– Добре, що не Героя України дали, – пожартував Автобус.

– У сенсі? – не зрозумів генерал.

– А рюкзак із документами і мобільними телефонами з розбитої сепарськой колони вам Волинський передавав?

– Якої колони? – тут настала черга генерала присідати.

Довго довелося йому розтлумачувати, що до чого, але в результаті наступного дня наш прикордонний загін відправився на місце постійної дислокації, а підполковник Волинський служить досі, правда, в тому ж самому званні. Трьох наших товаришів випустили з полону через чотири місяці, обміняли під ялиночку.

Так ми дивом і майже без утрат проскочили «Іловайський котел». А Серьога Кабан потрапив до моргу.

Чому Кабан? Тут відповідь очевидна, він за фізичними параметрами – найбільший у загоні боєць. Але в кожному позивному, в кожній новій назві людини, яка змінює спосіб життя і приймає війну, а разом із новим способом життя і війною – змінює і ставлення до життя і смерті, є не лише звучання, зовнішня сторона, спостереження товаришів або дитячі мрії – Серьога Кабан виявився людиною до неможливості впертою. І коли їх, харківських добровольців, які написали заяву до батальйону територіальної оборони, в травні, як останніх, турнули з Кіровограда, пославшись на формальності, по прибуттю додому він написав довгу петицію на сайт державної прикордонної служби: мовляв, Батьківщина що, не потребує прикордонників, які мають досвід служби?