Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Ей, зьома! А чо ти з українським прапором мотаєшся?

– Так ми ж по українській території їздимо! Був наказ замаскуватися, – не розгубилися наші.

– А нам нічого не сказали. От б…! У вас зайвого немає? – дивно, але в бесі ще один прапорець знайшовся, здається, туди склали всі прапори з застави. Під’їхали ближче, не зупиняючись, кинули на броню росіянам український прапор і на всій швидкості понеслися світ за очі. Так і проскочили. Пощастило. А десь біля Кутейникового на перехресті залишився стояти російський бетеер, на якому майорить український стяг.

Якось одразу разом із сутінками нас накрила дика втома, у посадках почали ввижатися ворожі танки; такі дивні напівгалюцінації. Не можна сказати, що ми відчували страх або ненависть, горіли бажанням вступити в бій або припинити це все негайно, втекти, сховатися вдома – швидше, переважали фонова тривога і рефлекси самозахисту, а страх – хіба що від невизначеності: як далеко зайшли росіяни? Що відбувається? Це вже справжня війна почалася чи поки що ні? Що буде далі? Чи взяли вони Маріуполь?

– Дивися, Автобус, бехи стоять! – тихо кричить Академік, показуючи вперед, на перехрестя, прикрите деревами. – Зброю до бою! – передає сигнал по рації. – Гальмуй!

– Пізно зупинятися, їдемо!

Проїжджаємо, а це всього лише гілки і тіні, а здалеку здається, що беха стоїть. Сміялися. І лише Льоха не сміявся, тільки краєчки губ тремтіли. А потім і нам стало не до сміху. Бачимо виразно – стоять російські танки, п’ять або шість штук Т-72, ті самі, модифіковані, бурчать, і мінометна батарея, буквально за триста метрів уздовж дороги. Окопалися, зброя напоготові, для повного щастя не вистачає лише команди «вогонь!» – але солдати чомусь махають нам радісно руками, чи то вітають, чи то прощаються. Чому вони не стріляли? Чому не знищили нас? Для всіх це досі секрет. Швидше за все, не могли подумати, що з їх глибокого тилу може прийти така колона – чотири вантажівки з людьми, беха, два «уази» – звідки тут українські військові, якщо всі вони давно мусять лежати, розмазані і спалені на полях і дорогах? Автобус візьми, та й посигналь їм ще.

– Ей, Академіку, постав, де узяв! – це Автобус просить Академіка не чіпати автомат. – Нас же зараз за хвилину на вінегрет покришать.

– Руки сверблять.

– Так почухай свої руки, а автомат постав!

До Маріуполя прибули вранці. Ніхто на нас тут не чекав:

– Звідки ви взялися? – дивуються в штабі. – То хіба вашу заставу не знищили?

Тут зв’язок працював – всі швиденько подзвонили додому, правда, ніхто в подробиці не вдавався, та і складно про таке розповідати мирним людям. Це якщо б по всій країні війна вирувала, тоді нас хтось би міг зрозуміти, а так навіть і не розкажеш, що саме сталося. Хтось додзвонився в Амвросіївку, новини нас вразили:

– Сепари розстріляли Ашота. Прямо у центрі, привселюдно, за допомогу окупантам, тобто нам, прикордонникам. А казарми наші гранатами закидали – озвіріли зовсім сепари, думали, що не встигнемо ми піти, хотіли за ту колону помститися, що двадцять третього ми разом із Нацгвардією розхерячили. Троє наших, що там залишилися, в полон потрапили. Хана їм тепер.

– А що Кабан?

– Кажуть, зник кудись із лікарні, наче крізь землю провалився. Сепари на нього полювання відкрили, з ніг збилися, але знайти не можуть.

Розташували нас, поставили на харч і тиждень не чіпали. Автобус Льоху зі штурмової роти 93-ї аеромобільної бригади міцно під свою опіку взяв, так той його інакше, ніж «дядько Сергій», і досі не називає. Якось сиділи ми ввечері, пили чай із коньяком, дивилися новини по кретиноскопу, якраз про «Іловайський котел» розповідали. Тут Льоха і заговорив. Не знаю, вірити чи ні його словам до кінця, у страху, як кажуть, очі великі, але, схоже, що розповідав хлопець правду. Говорив він уривчасто, не завжди зрозуміло, але, в цілому, з тим, що ми чули про «Іловайський котел» раніше, сходиться:

«20 серпня нас, першу штурмову роту в складі 180 бійців відрядили на підмогу 51-й бригаді, в район Кутейникового – Осикового. Неподалік, здається, Дзеркального, на старій фермі, в бетонному ангарі був облаштований склад РАО. Нас розмістили трохи ближче до кордону, ми щільно засіли в «зеленці», нам сказали: «Чекайте наказу». Цього дня було відносно тихо, обстріл вівся, але нерегулярний і вкрай неточний, ми навіть не пригиналися. Міни лягали далеко, і ми жартували: мовляв, сепари зовсім стріляти не вміють, з ким там воювати?

24 серпня, на День Незалежності, о 5.30 ранку почався дуже потужний і купчастий мінометний обстріл. «Гради» били з території РФ, ми зазнали перших втрат. Щільність вогню була дуже високою, і в результаті прямого влучення почав вибухати склад РАО. Наші ж снаряди і міни стріляли в нас самих протягом години, не менше, і від цих вибухів у радіусі 400–500 метрів загинуло багато людей. Особисто я бачив, як загинули два наших медики, які побігли на допомогу пораненим. Всі, хто встиг, сховалися в окопи і вижили, а тих, хто біг, порвало осколками. Поранених ми забрати не змогли, так там і залишили. Товариш мій, Сашко Чернов, також загинув.