Віктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Невдовзі пісня про Галю стихла вдалині. Узявши сидора на плече, я пошкандибав усіяним глицею узбіччям. Від Інші до Глухарки було кілометрів вісімнадцять. Попереду займався прадавній сосновий бір. Я оглянувся. Прощавай, Іншо, прощавай, Ожине! Прощавай, піщаний горбе, пануюча висотко на ніким не позначеному кордоні!

Не знаю, чи це сталося випадково, чи в тому було якесь передвістя, але зупинився я на перепочинок у Шарому гаю. Не думаючи більше про бандюг, я кинув на землю карабіна, сидора та й простягся на землі. Справа в тому, що я не можу довго йти пішки: починають нити кишки. Та так огидно ниють, наче у глибині тіла важкі ковані жорна жують новину.

Я лежав, і жорна поволі стишували хід — як у вітряному млині, коли надвечір ущухає вітер. Я став помічати геть усе, що оточувало мене. Дуби у Шарому гаю обступали звивисту дорогу безладною юрбою. Листя на них трималося ще міцно, тільки ледве пожовкло, жолуді устилали землю густим шаром. Сонце вже згасало. Павутиння, підняте теплими повітряними течіями, тепер знову спускалося на землю, і я зняв з обличчя кілька липучих легких ниток.

Якийсь запізнілий жолудь зірвався з гілки над моєю головою і, гучно вдарившись об ствол карабіна, одрикошетив убік. Хрущ, обманутий теплом бабиного літа, забився раптом у гіллі. Звуки ці знову насторожили мене.

У них мовби звучала пересторога, заклик до якоїсь важливої згадки.

Залитий кров'ю слід загиблої козулі, сліди важких армійських чобіт? Ні-ні… Я обвів зором кудлаті велетенські дуби, що звисали наді мною, як гори. Їхнє верховіття ще світилося трохи жовто-рожевим, а нижнє, найважче гілля було темне. Гостро запахло вечірньою вогкістю і прілим листям. Знову протріщав у гіллі жолудь.

Я підвів голову. Наді мною звисав чорний обгорілий сук — видно, колись блискавка ударила в дуб, але дерево оклигало, зелені пагони сховали чорноту опіків, і тільки один гачкуватий сук тягнувся з гілля, наче пазури хижого птаха.

І тут я згадав. Штебльонок. Його повісили тут у Шарому гаю, недалеко від дороги. Можливо, на цьому самому суку. Я погано знав Штебльонка. Якось раз він заходив перевірити мої документи. Штебльонок був похмурий, довготелесий, безперестанку кашляв. Казали, довго йому не протягти. Але помер він усе-таки не своєю смертю. Помер він через те, що йому на шию накинули дротяний зашморг й підтягли до сука.

Не можна сказати, що Глухарка важко переживала його смерть. За воєнні роки до смерті притерпілися, а головне, Штебльонок був зайшлою людиною, його спеціально призначили на допомогу «яструбкові» Попеленку, тому що одним із завдань «яструбків» була боротьба з самогоноварінням, а в цій справі Попеленко був слабенький.

Запах самогону, особливо пшеничного, позбавляв його спокою і мужності. Та навіть коли б Попеленко й не мав цієї простимої, з погляду глухарчан, слабкості, все одно він не упорався б із місцевими самогонниками, бо всі вони доводилися йому кумами, сватами, хрещениками тощо. Ось чому з білоруського боку Полісся, з-за боліт, прислали Штебльонка.

Зрозуміло, Штебльонка повісили не розгнівані самогонники. Самогонники можуть проклинати, накликати на голову недруга лихоманку, трясцю, тиф, усілякі рідкісні, навіть непристойні хвороби, але ніколи не накинуть на шию зашморга. Зашморг накинули лісові бандюги, звиклі до таких справ, недавні поліцаї та карателі.

Виходило так, що в цьому Шарому гаю водночас із смертю майже незнайомого мені Штебльонка було вирішено й мою долю, бо я мав продовжувати те, чого він не встиг зробити.

Я ще раз кинув оком на чорний сук. Він аж нібито понижчав і став пазуристіший. Я інстинктивно підтягнув до себе карабін, звів затвор. У гаю повіяло холоднуватим присмерковим вітерцем, прошурхотіло шорстке дубове листя, зірвалося ще кілька жолудів. На дальньому, суховерхому дубочку вмостився чорний крук, найпохмуріший птах на Поліссі, щось прокричав, як зіпсований репродуктор, та й замахав крилами. Круків розвелося в наших лісах як ніколи, вони бродили по місцях боїв, перевіряли, де порозмивало дощем наспіх зроблені фронтові могили.

Через кілька секунд сидір підстрибував на моїй спині в такт нерівній ході, а карабін, узятий під пахву, визирав дулом уперед.

«Чому вони повісили саме Штебльонка? — міркував я, кидаючи оком туди й сюди. — Тому, що він «яструбок»? Але ж Попеленко живий…»

Чорний крук промайнув над моєю головою, зі свистом розтинаючи повітря великими, дужими крильми. Він щось прокричав, ніби дряпнув кігтями по жерсті, та й полетів до якогось тільки йому самому відомого місця.