Віктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

«Начальник райвідділу розумніший за капітана, — подумав я. — він мене на прізвище не називає.»

— У вас досвід розвідника… Та й ви — місцевий!

— Та який з мене розвідник? — став я благати. — Мене взяли тільки тому, що я міську десятирічку закінчив… «Шпрехаю» трохи… Мені жодного разу не давали фрица порішити… Щоб своїми руками. Так, з автомата! От у нас хлопці були — оце справді! Мені спершу в них підучитися б.

Капітан усміхнувся і шепнув щось на вухо начальникові райвідділу. Мені стало зовсім тоскно: я зрозумів, що справа уже вирішена, але вони чомусь дуже хочуть, щоб я згодився.

— До того ж я, власне кажучи, не місцевий. Просто народився тут. На канікули приїздив. А вчився у Києві, школа номер один, біля площі Хмельницького.

Я говорив і боявся зупинитись. Мені залишалося відстрілюватися до останнього і сподіватися чуда.

— Ну от що, Іване Миколайовичу, — сказав начальник райвідділу, коли мої обойми спорожніли.

— Силувати не будемо. Але на фронт одинаково тобі дороги нема. Метикуєш? Поступиш куди-небудь працювати. Будь ласка! Завклубом… чи інспектором райосвіти. Правда ж, Абросимов? — спитав він у комсомольського юнака.

— Не маю сумніву, що товариш Капелюх обере шлях не той, що протоптаний і легший, — відповів Абросимов, сяючи.

Ночував я у цього молодого комсомольського ватажка. Він сам запропонував. Я стояв біля крамниці з сидором, напханим належним мені на найближчий місяць пайком, — трьома буханками чорного хліба, двома кілограммами пшона й добрячим шматком сала. На плечі в мене висів карабін № 1624968. Автомата у них, ясна річ, не знайшлося, дарма що я намагався умовити товариша із спецсектора, який мовчки перебирав карабіни в сейфі. Про гранати нічого було й натякати, але мене це не дуже турбувало, бо знав, скільки в нашому селі сховано гранат — Інша річка рибна… Чобіт також не знайшлося. Зате видали посвідчення з печаткою.

Стояв біля крамниці й міркував, де б його переночувати. Вечоріло, щоб дістатися до села, годі було й думати. Вночі нашими дорогами не їздять. Можна було податися в сарай, що називався автобусною станцією, але я бачив, що там діється. Біда в тому, що Ожин спалили ще на початку війни, і в більшій частині містечка були самі димарі, що стирчали, мов стволи небачених розмірів зенітних гармат.

А взагалі у таких містечках пускають на ночівлю охочіше, аніж в уцілілих, де все гаразд, але проситися до хати для мене завжди було мукою. Кукаркін, той у нас у розвідці щодо цього був спец. він діяв по-суворовському: «А що, хазяйко, чи не знайдеться серед ваших горщиків місця для мого казанка?» Або: «дозвольте моїм чоботям переночувати під вашою лавою?» Спритний був парубок він, і траплялося, вранці виходив з хазяйчиної половини, мружачись, як кіт. Либонь, похідне життя явно було йому втіхю.

Коли цей парубійко Абросимов легенько штовхнув мене у плече, я особливої радості не відчув. Чимось він мене дратував, усмішкою, чи що? В ньому відчувалася надмірна запопадливість, а коли повоюєш, надивишся на все, починаєш розуміти, що надмірна запопадливість буває страшніша за лінощі. На фронті швидко дорослішаєш, недарма там рік зараховують за два. Він усміхався, Абросимов. Тепер на ньому поверх піджака була одягнута куртка з жовтої шкіри, сильно потерта на складках. На правому плечі боліла невеличка лисина — від рушничного ременя, чи що. Батьківська, мабуть, була курточка, дуже широка, простора. Звичайно ж, Абросимов думав, що шкіряна куртка надає йому бойового, комісарського вигляду. Всі ми пройшли через це… Марили громадянською війною, будьонівками, маузерами… До військкомату в сорок першому я теж прибув у старій шкірянці, яку зразу ж, тільки-но повернувся звідти, віддав її справжньому хазяїнові — дружкові Вітьку.

— Ви, мабуть, когось очікуєте, товаришу Капелюх? — сказав Абросимов.

— Чекаю, — сказав я, невдоволений цим офіційним зверненням. — Можливо, трамвай підійде.

— Гм, — зніяковів він. — Це жарт? Знаєте, ми сьогодні сім чоловік прийняли у «яструбки». І всі чудові хлопці. Комсомольці! Знаєте, вирішили покінчити з бандитизмом у районі.

— Це здорово! — сказав я.

— От-от… Знаєте що? — запропонував він раптом. — Ходімо до мене… Може ви згодитесь у нас переночувати, га? Чого вам квапитись?

— Гаразд. — буркнув я. — Звичайно, ніколи мені… Гаразд!

І рушив за ним, притримуючи сидір. Абросимов, оглядаючись, кілька разів провів долонею по правому плечу, де на шкірянці світліла невеличка лисина від рушничного ременя. Він мовби намагався приховати цей слід бойового минулого. Але мене йому було не обдурити. Усього тільки чотири роки віддаляли мене од Абросимова.