Віктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Дякую, неню, — кажу я. Слово діє на бабу безвідмовно. Це своєрідний пароль, відомий тільки двом спільникам. Баба, і так зморщена, мов узбецький кишмиш, що видають на карточки замість цукру, геть закутана у страшенно драні хустки й кацавейку, раптом усміхається, ще більше зморщуючи своє личко. Вона показує жовті зуби, «розташовані окремо», як сказав би Дубов, пояснюючи орієнтири, перш ніж вирушити на завдання. Очі перетворюються на дві вишневі кісточки, але й вони тонуть у плетиві зморщок. Ну й бабця! Невже вона була колись красуня?

— Чортяка кульгавий! — каже баба.

Усміхається вона недовго.

— Пошти немає? — запитую я і падаю на застелений рядном тапчан. — Мовчить військкомат?

Три мої заяви луснули як у лісовій хащі. Навіть повторного огляду не збираються робити. Тиловики!.. Канцеляристи!.. Не знаю, чому їх бентежать два метри вирізаних кишок. Начебто тих, що лишилися, мені не вистачить. У людини, казали в госпіталі, дев’ять метрів кишок.

Баба не відповідає, грюкотить чавунцями в печі.

— Так була пошта чи ні? — питаю я.

Баба гуркає в печі, соває каглянками, гримотить у залізну заслінку, мов у барабан. Неписьменна Серафима боїться пошти, сподівається од неї каверзи.

— Чи ви оглухли, бабусю?

Те, що козулю вбили, на мене чомусь неприємно вплинуло. Їх було двоє, мисливців, і один з них узяв козулю на плечі й поніс. Сліди розповіли. На дорозі лишилися відбитки чобіт і кров. Багато крові: напевно, одна з куль влучила в серце або в артерію. З автомата не так-то й просто влучити в козулю, коли вона біжить. Мабуть, стріляв фронтовик. По який бік фронту воював він? У нашому Поліссі тиняються різні людці. Ліси тут густі, багаті ліси. Якщо комусь спаде на думку повісити на дубовому суку «яструбка», то ось він, той сук, рядом, не треба довго шукати.

— Бабцю! Пошта була?

Серафима, освітлена червоними відблисками, шурує в печі, мов паровозний кочегар, і насуплено мовчить.

Рушники, набори фотокарток, ікони на покуті, жмутики трав, порозвішувані по стінах на просушку, віхтики полину — усе це починає дратувати мене. Обридло мені в тилу!

— А, чортовиння!

Я враз зіскакую з ліжка — тільки тепле молоко булькає. Під три чорти остогидлу хату! До Варвари, чи що, податись? На що тільки не зважишся від нудьги… Варвара зразу ж поставить на стіл пляшку. В неї наче тютюнового диму напустили, в оту пляшку, такий на Поліссі сизий самогон. Господиня сяде напроти, уп’ялиться своїми сливами. Ну й… Попеленко недарма казав, що Варвара проста й безвідмовна в поводженні, як російська трьохлінійка. Правда, я не був певен, що в руках у Попеленка трьохлінійка безвідмовна.

— Ти куди? — Баба Серафима стає перед дверима, тримаючи рогача в положенні «до ноги». — Куди це ти зібрався? З-під рудої кобили яйця красти?.. Ну, була пошта, була, удавись ти нею, як старий Субоч риб’ячою кісткою вдавився!

І з цими словами баба кидає рогача, лізе за Миколая-угодника, ікону, що найвище висить на покуті, й дістає складеного удвоє рожевого папірця. «Ожинський райвіськом…» — і підпис гачком.

Повістка!

— Серафимо Іванівно, дайте я вас розцілую, неню!

Але баба Серафима ридає, витираючи обличчя закіптюженою рукою.

У військкоматі, у приймальні, на ослонах сиділи чоловіки, курили в кулак, роздивлялись плакати, перемовлялись. У призначену годину щілясті двері відчинились, і до приймальні зайшов парубок з аркушиком у руках. На вилинялій гімнастерці в нього були червона і жовта смужки.

— Капелюх є? — спитав він.

Не люблю, коли мене на прізвище називають… Капелюх — це все одно що тюхтій. Не дуже воно личить розвідникові.

– Є… — буркнув я.

— Вас чекають у райвідділі НКВС, — сказав парубок, переглядаючи список і збираючись викликати іншого.

— Що? — недоумкувато перепитав я.

— У міліції вас чекають, — мовив парубок. — Пройдіть, у цьому самому будинку, сусідні двері.

Це я й сам знав, що сусідні двері.

— Слухай-но, земляче, а навіщо я їм потрібен, у міліції? — запитав я. — Мені ж сюди повістка…

Тут парубок уперше глянув на мене. Очі в нього були голубі, але з тим легеньким помутнінням, яке, очевидно, набувається тільки на канцелярській службі. Коли люди існують для тебе лише у списках, очі неодмінно затягує — спочатку легенька — поволока. Ота поволока як стіна. Вона одразу дає зрозуміти інший масштаб мислення.

— Вам там усе пояснять, — сказав парубок. — Я не уповноважений. — І викликав іншого: — Погребень! Зайдіть до райвійськкома!