Віктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— За кого воюємо? — спитав дідок, зиркнувши на мого карабіна.

— А вам за кого треба?

— Е!.. — старий посварився на мене чорним пальцем. — Ми лякані. Все одно! Вшістко єдно!

— Ну, тоді помовчіть. Про «Галю» вдома заспіваєте.

Коли б хтось із бандюг захотів перевірити, хто це там горлає на дорозі, карабін навряд чи допоміг би. А мені не хотілося, щоб моя нова кар’єра обірвалася на самісінькому початку. Це було б неавторитетно, зашкодило б репутації колишніх розвідників.

Ліс, що затискав з обох боків піщаний шлях, начебто змінився з того часу, як я побував у Ожині. Він посуворішав, потемнів, дарма що день випав легкий, прозорий; ліс набув інших ознак, як тільки мене завелося посвідчення, підписане ожинським начальством, а на плечі повис карабін.

Ми спустилися в долину Інші, і соснину заступив осичняк. Він був різнобарвний, на кожному листку ніби хтось пробував новий колір. Цупке, жорстоке листя мінялося й аж наче підморгувало. У нас на Поліссі осичину не полюбляють — порожнисте дерево. Ні на вироби воно не годиться, ні на дрова. А мені осичина завжди була до вподоби. Без неї наші ліси спохмурніли б. Осика гомінка, навіть тихої днини вона про щось бурмоче, граючи листям, з нею весело…

Зараз я прислухався до шелестіння осикового листя насторожено. Навіть крізь повискування колісних втулок і гупання копит було чути глухе перемовляння дерев. Їх скрадливе шепотіннячко: шур-шур-шур-шур… Місця пішли болотяні, запахло вогкістю і м’ятою. Високо над головою літало осіннє павутиння, поблискуючи у неяскравому сонячному промінні. Віз виїхав на напіврозвалену гатку і, стукаючи колесами, перехиляючись та поскрипуючи, покотився до річки Інші.

Ця іншинська гатка. що лопнула, як гнила нитка, немов одрізала район моєї рідної Глухарки від цивілізації, від великих і малих міст. жоден автомобіль не зміг би переправитися через Іншу, бо підходи до річки були заболочені. Колись, до війни, гатку доглядали й по ній ходили «літучки» — полуторки з газогенераторними колонками на бортах. З того часу гатку багато разів бомбили, ламали гусеницями танків, і врешті вона стала проїжджою тільки для таких легких драбиняків, як у сліпого на одне око дідка.

Та навіть і цей драбиняк біля Боярчиного джерела застряв, і довелося підштовхувати його плечем. Хитрий дідок удавав, що теж підштовхує. Довелося докласти сил. Бо не розказуватимеш кожному зустрічному про латаний живіт. Це справа цілком особиста.

Нарешті колеса, що попали між гнилі колоди, втрапили на настил, і віз пострибав далі. Ми подолали гатку і положистим бережком спустилися аж до річки. Тут Інша розливається плесом, і її звичайно переїздять убрід.

Дідок пустив коня у воду, дав йому напитися і став насвистувати. Не знаю, де як, але в нас на Поліссі завжди чомусь насвистують, коли хочуть, щоб кінь напився і заодно помочився. По інші попливла густа піна. Так ми відзначили переправу: свистом і піною. Цю врочисту подію годилося б запам’ятати — я перетинав якийсь не позначений, але дуже важливий кордон. За межами Інші я більше не міг сподіватися нічиєї допомоги. Далі не було ані телефонного зв’язку, ані більш-менш пристойних доріг.

Напружуючи сухожилля, кінь витягнув воза на грузький правий берег Інші. Далі дорога роздвоювалася, більш уторована йшла, огинаючи піщаний пагорб, ліворуч, до великого села Мишкільців. Горб, зарослий зверху чахлими берізками й сосонками, був ідеальним місцем для НП. Цю обставину я відзначив машинально, за звичкою.

— Ну, мені ліворуч, — мовив дідок. — А вам, озброєний товаришу, куди?

В голосі його бриніла образа. Ми їхали години дві або три, і за цей час він міг би заспівати багато славних пісень — і про «Галю молодую», і про Дорошенка, і про три верби, — та я не дав.

— Слухайте-бо, діду, — сказав я, зіскочивши з воза. — А чи не доводилося вам зустрічатися тут з бандитами? Ну, на цій дорозі?

Шкода мені було відпускати цього бувалого дідуся, не діставши ніякої інформації.

— З бандитами? — Око його косо і насторожено ковзнуло по моєму карабіну. — Ні… Озброєні люди, було, траплялися. От як ви.

— А де траплялися? В якому місці?

— Та я хіба ж згадаю? Пам’ять стареча… Ось ви зіскочили з воза, я про вас і забув.

І він рушив у напрямі Мишкільців. За хвилину до мене долинуло: «Ой, ти Галю, Галю молодая, чому ти не вмерла, як була малая!»

І тут я вперше збагнув: мої стосунки з поліщуками тепер складатимуться нелегко, ой як нелегко. До вчорашнього дня я був їхнім земляком, онуком відомої лайливиці баби Серафими, який приїхав на побивку після поранення. Я мав право сподіватися на симпатії і відвертості. Від мене ніхто нічого не приховував. Ніхто не був од мене залежний, та й сам я не залежав ні від кого. Я добре знав, де в піраміді сільських взаємин лежить мій кубик. Тепер кубик вийняли. Пірамідка розвалилася.