Віктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Ой, боже ж мій, боже! — голосила баба Серафима. — Та за що ж це тебе? Та щоб їм руки-ноги дрючком переламало! Це їм дарма не мине, не мине, — бог не теля, бачить крутеля!

Це вона висловлювалася на адресу начальника райвідділу НКВС товариша Гупана. Моє нове призначення, звичайно ж, її не обрадувало. Вона стояла посеред двору, опустивши до ніг цеберко з гарячою мішанкою для кабанця Яшки, і, оповита парою, скидалася на відьму, яка вирвалася звідкись із підземелля. Велика груба хустка закривала бабину голову, лишаючи тільки невеличку амбразуру, з якої визирало смагляве зморщене личко. Баба повела біглий вогонь, її затрясло натхнення гніву.

Я сумирно стояв посеред двору, спершись на карабін і вичікуючи.

Непохвально схарактеризувавши районних начальників, котрі мали явний намір занапастити «дитину», баба заходилася розбирати мої вади.

— А ти чого поперся? Ти ж бо кульгавий, чортяко, у тебе молоко на губах не обсохло, тебе ж німці, як півня, обскубли, тобі сідницю треба на печі гріти… З тебе «яструбок», як із собачого хвоста сито! Ти ж кульгаєш, немов ламане колесо!..

Я нарешті дочекався, коли лайка змішалася з сльозами, і сказав:

— Ходімо, бабусю, до хати. Поночі вже. А я сала приніс.

Саме в цю хвилину з-за тину й виглянув Попеленко. У повній бойовій формі, з карабіном, у німецькому френчі, широченних галіфе і кирзаках, він примчався до мене на виручку і, пригнувшись, вичікував за тином. У Глухарці бачили, як я повернувся з Ожина із зброєю, і відразу догадалися, що до чого.

— А мені люди сказали — Капелюх у «яструбки» записався, — прошепотів Попеленко. — Ходімо до мене. Ти пайок одержав? Бо в мене закуски немає…

Він стояв за тином — маленький, кремезний, кругловидий, уособлення бойовитості й надійності славного загону «яструбків».

Закуска, звичайно, у Попеленка була, але він вирішив випередити події, щоб не пропустити невеликої матеріальної вигоди, що її обіцяла моя поява в Глухарці з сидором на плечі. Щодо різних дрібних матеріальних вигод Попеленко був передбачливий, як шахіст, бачив на багато ходів наперед. Можна було з певністю сказати, що, купуючи нові тебенки для сідла, він заздалегідь знав: коли ті стануть непридатні, наріже з них підбійки для валянців свого молодшого спадкоємця, а частину шкіри, що залишиться, обміняє в сусідки на капустяну розсаду.

Одне виправдовувало Попеленка: дев’ять ротів, які по-пташиному розкривалися при появі глави сім'ї. Десятий рот завжди був затулений наглухо: дружина «яструбка», Попеленчиха, відзначалася мовчазністю, була жовта і кістлява. Серафима називала її «мумій». Подейкували, що Попеленчиха мовчала, навіть коли лупцювала чоловіка, якщо той повертався, добре перебравши. Мовчазність у таких справах мешканки Глухарки засуджували.

Отже, мені довелося відрізати дванадцять шматків сала й на стільки ж частин розділити одну з хлібин. Попеленко засвітив каганця і турнув із-за столу дітей, котрі миттю розхапали поживу. Скоса позираючи на дружину, яка схрестивши руки мовчки стояла біля дверей, Попеленко нагнувся, дістав сулію самогонки — зробив це він так спритно, начебто сулія була схована за халявою, — і, видобувши із шийки кукурудзяного качана, що при цьому аж чвакнув, налив у кухлі. Кругле хитре Попеленкове обличчя прояснилося й наче поласкавішало.

— Ну, будьмо! За нашу бойову дружбу! За повну й остаточну перемогу над гітлерівською Німеччиною!

Очевидно, своїм тостом Попеленко хотів показати, що закуску педарма змарновано, що вона прислужилася, так би мовити, великій меті й шкодувати за нею — політична незрілість. Я тільки понюхав самогон і зачекав, поки Попеленко поставить пустий кухоль на стіл. Мені легко було після міни — «жаби» вважатися ворогом алкоголю.

— Мене призначено твоїм начальником, Попеленко, — промовив я.

— Само собою розуміється!

— Нагадую, що за невиконання наказу «яструбки» підлягають трибуналу. Як належить!

— Гм…

— Самогонку реквізував?

— Гм…

— Якщо ти й далі отак реквізуватимеш, вдамся до крайніх заходів.

— Добре! — охоче згодився Попеленко.

Мабуть, Штебльонок уже робив йому такі попередження. Обов’язок начальства — вичитувати; Попеленко це розумів, як розумів і те, що начальство не вічно залишається на своєму місці, воно переміщується, висувається, понижується і так далі на відміну від нього, рядового «яструбка», який ні на що не претендує, крім права жити, працювати й померти у своїй рідній Глухарці. І Попеленко з легким серцем прибрав зі столу сулію та й узявся до сала. Його білі рівні зуби вп'ялися у рожевувату м’якоть.