Віктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Несамовито, по-базарному заскрекотіли сойки. Так вони кричать тільки над собакою або мисливцем.

Скрекіт швидко переміщався. Ось уже залопотіли крила в сосняку, сойки стрибали з гілки на гілку і лементували, як у нас в сільпо лементують, коли збирається черга за тюлькою. Дивовижні птахи. барвисті. Помісь залітного папуги з вітчизняною вороною. Від їхнього галасу таке відчуття, ніби наждаком по хребту водять. Розвідники недобрим словом згадують сойок. Дуже капосні істоти.

Мабуть, пес, що вибіг на галявину, дотримувався такої самої думки. Він раз у раз злісно косився на сойок, хляпаючи вухами та принюхуючись до землі, водив носом по коліях на піщаній дорозі, немов кульку котив. То був великий охлялий дворняга, який мав у родоводі, судячи з вух, пойнтера. Ліве око в собаки було обведене темною, схожою на синець плямою, що надавала йому якогось підпилого, злючого вигляду. Навряд чи цей гончак завжди втішався волею, бо світло-руда шерсть на шиї була прим’ята, наче він тільки недавно позбувся мотузки.

Він ковзнув по мені поглядом — помітив-таки! — і, викидаючи довгі лапи, винюхуючи дорогу, помчав услід за козулею. Ні в кого в селі такого собаки не було, тим-то я підождав ще трохи, чи не з’явиться мисливець, але той, мабуть, чекав козулю десь в засідці, де перехрещувалися стежки. Якщо, звичайно, пес не полював сам.

У цей час пролунала автоматна черга. Патронів десять-дванадцять, метрів за сімсот від мене, там, куди побігла козуля, а вслід за нею й пес. Стріляли із «шмайсера» — він б’є лункіше, ніж ППШ, у якого кожух трохи приглушує звук пострілів. Я не сумнівався, що козулі кінець, бо постріли не повторювались. Той, хто стріляв, якби промахнувся, неодмінно ударив би вслід. Автомат — штука азартна.

Мені стало жаль козулі. Вона так легко, так вільно бігла! Не знаючи, навіщо мені це потрібно, я рушив піщаною дорогою туди, де прогриміли постріли. Мабуть, у мені заговорило співчуття розвідника. Розвідник часто опиняється в ролі переслідуваного. Коли повісять над головою зо дві ракети на парашутиках і висвітлять тебе на якомусь відкритому полі, та пустять із флангів перехресні трасери, та ще підключать зо два ротних міномети, — отоді відчуєш, що значить втікати від мисливця.

— Пий, трясця твоїй матері, — каже баба Серафима, наливаючи молока у глиняний кухоль, розмальований виноградиком.

«Трясця» — це улюблена її приповідка, і баба антітрохи не замислюється над тим, що згадує свою власну дочку…

— Де тебе чорти носять? — питає вона, дивлячись на мене й тримаючи в руках глечик, у якому приємно шелестить, осідаючи шумовинням, тепле молоко. — Де це ти собакам сіно косиш? Мабуть, злигався з якоюсь нашою телицею, вони у нас гладкі, а ти он який! Тобі не про це думати слід…

– І в кого ви вдалися, бабцю, добра подруго бідної моєї юності? — питаю я.

І справді, в кого? Дід мій, вусатий, хитрий і норовливий запорожець Капелюх, який приїхав на Полісся буцімто з вільної Хортиці, забажав неодмінно взяти собі білоруску — чув, що білоруски приязні, лагідні і слухняні. Тричі їздив дід «на північ» і нарешті привіз Серафиму. Гарна вона була Серафима, старі люди в Глухарці пам’ятали про це, як пам’ятали й те, що на третій день медового місяця дід вилетів з хати мов оглашенний, і на плечі у нього був знак від рогача.

Дід рано помер від паралічу, і ось тоді й з’ясувалося, що Серафима любила його до нестями. Товариш мировий посередник Сагайдачний запевняв, що це типовий слов’янський варіант кохання.

Після дідової смерті Серафимі довелося скрутно. Вона працювала коло печей на гончарному заводику і підгодовувалася ще з того, що — потай, звичайно, — була за повитуху. Усе, що заробляла, Серафима відсилала моїй матері. Вона й мене утримувала, коли я вчився у київській школі, а мати вийшла заміж та й виїхала. Від матері я одержував гарні листівочки і признання в тому, що ніжно любить мене, а від Серафими — гроші.

Доливши в кухоль молока, баба знову ставить суто риторичне запитання:

– І де твої кишки мордує, Господи прости?

Не можу ж я розповісти їй, що йду за кілометр до «передбанника» і там лежу самотньо, дивлюся в небо, згадуючи хлопців, та й взагалі думаючи чорт зна про що. Або вирушаю на хутір Грушевий до сімдесятирічного Сагайдачного на довгі розмови. Для єдиного парубка на селі дивно отак гайнувати час… Ні, про це я не можу розказувати навіть бабі. Досить нам одного дурника в селі — Гната.

Я мовчки допиваю молоко, і баба забирає кухоль.