Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

Від тепла хилило до сну. Він бачив бліді тіла товаришів, обморожені ступні, червоні смуги шрамів. Ці люди раптом перестали бути солдатами. Їхні мундири десь пропарювалися; це були просто голі чоловіки, що душили вошей і розмовляли зовсім про інше. Про війну більше не говорилося. Мова зайшла про їжу і жінок.

— У неї дитина, — сказав один, якого звали Бернгард. Він сидів біля Гребера і, заглядаючи в невеличке дзеркальце, виловлював у бровах воші.— Я два роки не був удома, а дитині чотири місяці. Жінка ж твердить, що їй чотирнадцять місяців і я її батько. Але моя мати мені написала, що дитина від росіянина. Та й сама жінка повідомила мене про це лише місяців десять тому, а до того мовчала. Що ви на це скажете?

— Буває,— байдуже відгукнувся лисий чоловік.

— У селах чимало дітей від військовополонених.

— Правда? Гаразд. Але що мені тепер діяти?

— Я вигнав би жінку під три чорти, — обізвався інший, що саме перебинтовував собі ноги. — Це справжнє свинство.

— Свинство? Чому свинство? — Лисий зробив заперечливий жест. — У війну все по-іншому. Пора це зрозуміти. А хто в неї — хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик. Вона пише, що схожий на мене.

— Коли хлопчик, залиш його собі. Стане в пригоді. На селі завше потрібна поміч.

— Але ж він напівросіянин!

— Ну то й що? Росіяни ж арійці. А вітчизні потрібні солдати.

Бернгард відклав дзеркальце вбік.

— Усе це не так просто. Тобі легко говорити. Не з тобою ж трапилося.

— Може, ти хотів би, щоб твоїй дружині зробив дитину краще який-небудь вгодований співвітчизник, відкликаний з фронту на виробництво?

— Звичайно, ні.

— От бачиш.

— Але ж вона могла б мене дочекатися, — сказав Бернгард тихо і ніяково.

Лисий стенув плечима:

— Одні ждуть, інші ні. Що ж тут вимагати, коли чоловіка роками немає вдома.

— Ти теж одружений?

— Ні. Дякувати богові, ні.

— Росіяни не арійці,— втрутився раптом схожий на мишу чоловічок з гострим обличчям і маленьким ротом. Досі він мовчав.

Всі пооберталися до нього.

— Ти помиляєшся, — відповів лисий. — Арійці. У нас з ними була угода.

— Вони виродки. Більшовицькі виродки. Ніякі вони не арійці, це точно.

— Ти помиляєшся. Поляки, чехи, французи — ті, справді, виродки. Росіян ми звільняємо від комуністів. Росіяни арійці. За винятком комуністів, звичайно. Можливо, нижчі, аніж ми. Просто робочі арійці. Але їх не знищують.

Чоловік-миша розгубився.

— Вони завжди були виродки, — заявив він. — Я це знаю достеменно. Справжні виродки.

— Все вже давно змінилося. Так, як з японцями. Тепер вони теж арійці. Відтоді, як стали нашими союзниками. Жовті арійці.

— Ви обидва маєте рацію, — промовив басом надзвичайно волохатий чолов’яга. — Поки діяла наша угода, росіяни не були виродками. Зате тепер вони стали ними. Такі-то справи.

— Тоді що ж йому робити з дитиною?

— Віддати, — авторитетно сказав чоловік. — Безболісна смерть. А що ж іще?

— А жінка?

— Це справа властей. Поставлять тавро, поголять голову, запакують до концтабору чи тюрми. Або й на шибеницю.

— Досі її не чіпали.

— Бо ще, очевидно, не довідались.

— Довідались. Моя мати повідомила.

— Тоді місцеві власті безвідповідальні й недбалі. Їх теж треба до концтабору або на шибеницю.

— Ой чоловіче, дай мені спокій, — раптом сердито промовив Бернгард і відвернувся.

— Можливо, краще, якби то був усе-таки француз, — сказав лисий. — Як показали дослідження останнього часу, французи лише напіввиродки.

— Це звиродніла проміжна раса. — Бас поглянув на Гребера. Гребер завважив на його широкому обличчі легку посмішку.

Чоловік з курячими грудьми, що досі метушливо бігав по кімнаті на своїх кривих, як дві шаблі, ногах, зупинився.

— Ми панівна раса, — сказав він. — А всі інші виродки, це ясно. А хто ж, власне, звичайні люди?

Лисий задумався.

— Шведи, — відповів нарешті.— Або швейцарці.

— Дикуни, — втрутився бас. — Справжні дикуни.

— Білих дикунів у природі більше не існує,— зауважив чоловік-миша.

— Хіба? — Бас пильно подивився на нього.

Гребер задрімав. Він чув, як знову почалися розмови про жінок. Але на цьому він мало розумівся. Расові теорії співвітчизників не відповідали його уявленню про кохання. Він не хотів думати про примусовий відбір, родовід, здатність народжувати дітей. Він був солдат і навчився, не багато, бо його зв’язки обмежувалися знайомством з кільком повіями в тих країнах, де воював. Вони були так само ділові, як і члени Спілки німецьких дівчат; але від них цього вимагав принаймні їхній фах.