Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

— У мене пронос. По-моєму, туалет саме для цього й існує.

— Та невже? Прямо-таки зараз? І я повинен у це вірити?

Солдат розкинув поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було нічого.

— Так, — відповів він спокійно. — Ви повинні вірити!

Жандарм побагровів. Фельдшер поквапився утрутитись.

— Прошу вийти, — сказав він, не дивлячись на солдата.

— Ви ж мене не оглянули.

— Я бачу по перев’язці. Вийдіть, будь ласка.

Солдат ледь посміхнувся:

— Добре.

— Тут ми, здається, вже впорались, чи не так? — запитав роздратовано фельдшер у жандарма.

— Так точно! — Жандарм кинув погляд на відпускників. Кожен з них тримав у руках документи. — Так точно, впорались, — повторив він і вийшов услід за фельдшером.

Двері туалету тихенько прочинились. Єфрейтор, що сидів там, прослизнув у купе. Його обличчя блищало від поту. Він сів на лавку.

— Пішов? — спитав пошепки по хвилі.

— Та начебто.

Єфрейтор довго сидів мовчки, обливаючись потом.

— Я за нього молитимуся, — промовив він зрештою.

Всі попідводили погляди.

— Що? — запитав хтось недовірливо. — За цю тварюку, за, польового жандарма ти ще молитимешся?

— Ні, не за цю свиню. За хлопця, що був разом зі мною в туалеті. Він порадив мені не виходити, сказав, що залагодить справу сам. Де він?

— Висадили. От і залагодив. Він так роздратував отого товстого кнура, що той більше нікого не перевіряв.

.— Я молитимусь за нього.

— Ну гаразд, молись собі, про мене.

— Авжеж, неодмінно. Моє прізвище Лютьєнс. Я неодмінно за нього молитимусь.

— Добре. А тепер заткни пельку. Молитимешся завтра. Або хоч почекай, доки рушить поїзд, — порадив хтось.

— Я молитимусь. Мені треба додому. Я не одержу відпустки додому, коли потраплю до місцевого госпіталю. Мені треба в Німеччину. В моєї дружини рак. Їй тридцять шість років. Тридцять шість виповнилося в жовтні. Вже чотири місяці не підводиться з ліжка.

Він оглянув усіх заляканим поглядом. Ніхто йому, не відповідав. Усі до такого надто звикли.

За годину поїзд рушив далі. Солдат, що зійшов на протилежну платформу, більше не з’являвся. «Очевидно, його схопили», — подумав Гребер.

Ополудні до вагона зайшов унтер-офіцер.

— Охочі поголитись є?

— Що?

— Поголитись. Я перукар. Маю чудове мило. Ще з Франції.

— Голитись? Тоді, коли поїзд рухається?

— Звичайно! Я щойно голив офіцерів.

— І скільки це коштує?

— П’ятдесят пфенігів. Піврейхсмарки, Дешево, майже задарма, коли врахувати, що спершу треба постригти ваші солідні бороди.

— Згода. — Хтось уже дістав гроші.— Але якщо ти мене вріжеш, не одержиш нічого.

Перукар поставив збоку мильницю й видобув з кишені ножиці та гребінець. Був у нього ще й чималий кульок, в який він збирав волосся. Потім намилив першого клієнта. Працював біля вікна. Піна була така біла, немовби перукар намилював снігом. Працював він спритно. Поголилося троє солдатів. Поранені відмовились. Гребер сів четвертим. Він розглядав тих трьох, що вже поголилися. Вони мали дивний вигляд. Щоки в них були червоні, всі в плямах, а підборіддя неприродно білі. Це були обличчя напівсолдатів-напіввідлюдників. Гребер прислухався, як бритва шкребе щетину. Після гоління він повеселішав. Це трохи нагадувало батьківщину; особливо, коли взяти до уваги те, що голив його старший чином. Здавалося, він знову одягнув цивільний одяг.

Надвечір поїзд зупинився знову. Польова кухня стояла неподалік. Вони вирушили по їжу. Лютьєнс з ними не пішов. Гребер помітив, що той мовчки ворушить губами. При цьому він молитовно тримав здорову руку так, немовби склав її з пораненою. Ліва була перев’язана й висіла під мундиром. Дали суп з капустою. Він був ледь теплий.

Був уже вечір, коли вони дісталися до кордону. Поїзд спорожнів. Відпускників зібрали всіх разом і повели до санпропускника. Вони поздавали одяг і сиділи в бараці голі, чекаючи, доки подохнуть на тілі воші. Кімната була тепла, вода тепла, а мило сильно пахло карболкою. Вперше за багато місяців Гребер сидів у по-справжньому теплій кімнаті. На фронті, щоправда, інколи теж випадало посидіти біля печі; але там завжди зігрівався лише один бік, обернений до вогню, другий же замерзав. Тут була тепла вся кімната. Нарешті кістки могли відтанути. Кістки і мозок. Мозок потрібно було відігрівати довше.

Вони сиділи кружком, ловили вошей і душили їх. На голові в Гребера вошей не було. Лобкові й одежні в чуб не перелазять, це здавна відомо. Воші поважають екстериторіальність, вони не воюють.