Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

— Привітай його від мене.

— Гаразд.

— Я мушу йти. Хай тобі щастить. Мабуть, більше не побачимось.

— Мабуть. Хіба що після повернення. Та це й не довго, якихось три тижні.

— І то правда. Ну, бувай здоровий.

— Ти також.

Фрезенбург, провалюючись у снігу, попростував до своєї роти, що розташувалася в сусідньому розбитому селі. Гребер дивився йому вслід, аж доки той не зник у сутінках. Тоді повернув назад. Перед церквою побачив темну тінь собаки. Двері прочинилися, і тоненький промінчик світла на мить вирвався надвір. То хтось відслонив плащ-намет при вході. Від тієї крихти світла повіяло теплом; не знаючи, що то за світло, можна було подумати, що ти на батьківщині. Гребер підійшов до собаки. Той відскочив убік, і Гребер побачив, що обидві покалічені статуї святих винесено з церкви надвір і поставлено в сніг. Поряд валявся розбитий велосипед. Їх викинули — всередині потрібен був кожний клаптик простору.

Він рушив далі, до погреба, де розмістився його взвод. Тьмяне сяйво вечірньої зорі мерехтіло над руїнами… Трохи збоку від церкви лежали мертві. В талому снігу знайшли ще трьох — давніх, жовтневих. Вони майже розклались і змішалися з землею. Поблизу лежали інші — ті, що померли пополудні в церкві. У них був ще блідий, ворожий і чужий вигляд; здавалося, вони ще не змирилися зі смертю.

Вони попрокидалися. Погріб двигтів. У вухах дзвеніло. Звідусюди сипалося сміття. За селом шаленіли зенітки.

— Мерщій нагору! — гукнув хтось із поповнення.

— Спокійно! Не засвічуйте вогню!

— Швидше з цієї пацючої нори!

— Ідіот! А куди? Тихо! Чорт забирай, ви що, ще й досі новобранці?

Глухий удар знову струсонув погріб. У темряві щось упало. З гуркотом і тріском посипалося каміння, сміття, дошки. Крізь дірку в стелі було видно тьмяні спалахи.

— Тут когось прикидало!

— Спокійно! То всього-на-всього відпав шматок стіни.

— Вилазьмо, доки нас тут не поховали!

На виході з погреба забовваніли постаті.

— Баранячі голови! — лаявся хтось. — Сидіть унизу, тут хоч осколків немає.

Але ніхто про це не думав. Люди не довіряли цьому неукріпленому погребу. Й вони мали рацію — так само, як і ті, що залишалися. Все залежало від випадку: можна було загинути під обвалом, а можна і від осколка.

Вони чекали. Напружено, затамувавши подих. Чекали наступного удару. Він мав бути ось-ось. Але його не було. Замість нього почулися вибухи, що лунали один за одним усе віддаляючись.

— Прокляття! — вилаявся хтось. — Де наші винищувачі?

— Над Англією.

— Мовчати! — закричав Мюкке.

— Над Сталінградом! — сказав Іммерман.

— Заткни пельку!

В проміжку між розривами зенітних снарядів почувся гул моторів.

— Ось вони! — вигукнув Штайнбреннер. — Це наші!

Всі прислухалися. Крізь ревище й гуркіт долинули кулеметні черги. Потім один по одному розляглися три вибухи. Зразу ж за селом. Бліде світло спалахнуло, над погребом, і ту ж мить усередину ввірвалося щось неймовірно біле, червоне й зелене; земля стала дибки й розлетілася у вирі грому, блискавки і мороку. Серед вибухів надворі чулися крики, в погребі з гуркотом валилися стіни. Гребер навпомацки почав пробиратись до виходу, на голову сипалася штукатурка. «Церква», — подумав він і відчув у душі таку порожнечу, немовби від нього залишилася тільки оболонка, а все інше знищила вибухова хвиля. Вихід з погреба був цілий, він засірів у темряві, щойно стали бачити засліплені очі. Гребер поворухнувся. Здається, не ушкодило.

— Прокляття, — обізвався біля нього Зауер. — Близенько рвонуло. По-моєму, погребу амба.

Вони поповзли далі. Надворі знову загриміло. Час од часу долітали команди Мюкке. Шматок каменя влучив йому в лоб. Кров, чорна від раптових спалахів світла, текла по його обличчю.

— Швидше! Всі сюди! Розкопати! Кого немає?

Ніхто не відповідав. Запитання було надто безглузде.

Гребер із Зауером розгортали щебінь і каміння. Просувались повільно. Металеві балки й великі уламки затримували їх. Вони майже нічого не бачили. Було видно тільки бліде небо та ще спалахи вибухів.

Гребер прибрав з дороги штукатурку й поліз уздовж стіни, що обвалилася. Нахилившись обличчям майже до самого щебеню, обмацував руками довкола. Він напружено прислухався, чи не почується крізь гуркіт прохання допомогти або стогін, і ретельно обстежував руїни, щоб не проминути людського тіла. Це було, краще, аніж шукати навмання. При обвалах дорога кожна хвилина.

Раптом Гребер, натрапив на руку, що ворушилася.