Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

Гребер здивовано дивився на товариша. Тут, на чужині, Фрезенбург був єдиною людиною, якій він цілком довіряв. Обидва вони виросли в одному місті й були давні знайомі.

— Коли ти все знаєш, — сказав він нарешті,— тоді чому ти тут?

— Чому я тут? Замість того, щоб сидіти в концтаборі чи бути розстріляним за ухиляння од військового обов’язку?

— Я не про те. Але ж у тридцять дев’ятому твій рік не призивався, і тебе не могли мобілізувати? Тоді чому ж ти зголосився добровільно?

— Так, тоді я був ще надто старий. Але потім усе змінилося. Тепер беруть ще старіших від мене. Та справа не в цьому. Це не виправдання. Те, що ми тут, нічого не міняє. На той час ми переконували себе в тому, що у війну не можна кидати батьківщину напризволяще. А що воно за війна, хто в ній винен, хто її розпочав нас не обходило. Це була відмовка. Точнісінько, як раніше, коли ми їх підтримували, аби не накликати біди. То була теж відмовка. Для самих себе. І тільки! — Він замахнувся і вдарив ціпком по снігу. Собака нишком подався геть, за церкву.

— Ми спокушали бога, Ернсте. Ти це розумієш?

— Ні,— відповів Гребер. Він не хотів розуміти.

Фрезенбург якусь мить помовчав.

— Ти не можеш цього зрозуміти, — сказав потім спокійніше— Ти ще молодий. Крім істеричних мавп’ячих кривлянь та війни, ти ще багато чого не знаєш. Але я вже був на одній війні. І пережив час між війнами.

Він знову засміявся; один бік його обличчя всміхався, другий лишався непорушним. Усмішка не могла його подолати і розбивалася, немов стомлена хвиля об. берег.

— Як би мені хотілося бути оперним співаком, — сказав він. — Тенором. З порожньою головою і переконливим голосом. Або дідом. Або дитиною. Ні, тільки не дитиною. Дитині ще потрібно жити. Війну програно, ти хоч це принаймні усвідомлюєш?

— Ні.

— Кожен генерал, якщо в нього є почуття відповідальності, вже давно здався б. Ми б’ємося тут ні за що. — Він повторив ще раз: — Ні за що! Навіть не за сприятливі умови миру. — І підняв руку, показуючи на темний горизонт. — З нами ніхто вже не захоче розмовляти. Ми шаленіли, як Атілла або Чингіз-хан. Ми поламали всі угоди й людські закони. Ми…

— Це було СС, — сказав Гребер з відчаєм. Він прийшов до Фрезенбурга, щоб позбутись Іммермана, Зауера і Штайнбреннера; йому хотілося поговорити про тихе старе місто над річкою, про липові алеї і юність. Але тепер на серці стало ще важче, ніж досі. Останнім часом все складалося проти нього. Від інших він не сподівався допомоги; лишався тільки Фрезенбург, якого він давно не бачив у веремії відступу. І саме від нього тепер почув те, в чому так довго не хотів зізнаватись, у чому хотів спершу розібратися вдома і чого боявся найбільше.

— Есесівці,— повторив Фрезенбург презирливо. — Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних — щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них — і більше ні за кого. Війну давно програно.

Смеркло. Церковні двері позачиняли, щоб надвір не проникав жоден промінчик світла. В проймах вікон з’явились темні постаті, що запинали їх ковдрами. Входи до погребів та сховищ також затемнювали. Фрезенбург озирнувся довкола:

— Ми стали кротами. Навіть у своїх проклятих душах. Ось до чого ми докотилися!

Гребер дістав з кишені мундира почату пачку сигарет і простягнув товаришеві. Фрезенбург відмовився.

— Пали сам. Або залиш собі. У мене їх вистачає.

Гребер похитав головою:

— Візьми.

Фрезенбург ледь усміхнувся і взяв сигарету.

— Коли їдеш?

— Не знаю. Відпустку ще не затверджено.

Гребер глибоко затягнувся і видихнув дим. Добре, коли є сигарети. Інколи навіть краще, ніж друзі. Сигарети не збивають з пуття. Вони мовчазні й добрі.

— Не знаю, — повторив він. — Я вже давно взагалі нічого не знаю. Раніше все було ясно, а тепер все переплуталось. Я хотів би заснути і прокинутись у зовсім інший час. Але це не так легко. Я з біса запізнився з роздумами. Немає чим гордитися!

Фрезенбург потер ребром долоні шрам на обличчі:

— Заспокойся. За останні десять років нам так протуркали вуха пропагандою, що просто важко було почути щось інше. Особливо те, у чого не такий крикливий голос. Сумніви й совість. Ти ще пригадуєш Польмана?

— Він був у нас учителем історії та релігії.

— Будеш удома, провідай його. Можливо, він ще живий. Поклонись йому від мене.

— Чому б йому не жити? Адже він не солдат.

— Ні.

— Тоді ще живий, напевно. Йому не більше шістдесяти п’яти.