Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

— Авжеж, — відповіла Елізабет. — Робити вправи, доки не зможеш розігнути спину, бігати, доки смертельно зморишся, десятки разів на день прибирати кімнату, розчісувати волосся, доки піде обертом голова, і ще багато чого іншого.

— І це допомагає?

— Лише на передостанній стадії відчаю. Коли вже ні про що не хочеться думати. Але на останній стадії не допомагає нічого, тоді лишається тільки впасти.

— А потім?

— Чекати, поки в тобі знову прокинеться життя. Я маю на увазі те життя, коли просто дихаєш. Не те, коли живеш по-справжньому.

Гребер підняв склянку.

— Мені здається, що для своїх років ми надто багато знаємо про відчай. Давай його забудемо.

— А також маємо чималий досвід забувати, — додала Елізабет. — Давай і це забудемо.

— Згода! Хай живе фрау Кляйнерт, яка законсервувала цього зайця!

— І хай живе фрау Вітте, яка подарувала нам цей сад і цю кімнату!

Вони випили до дна. Молоде вино було холодне і запашне. Гребер знову наповнив склянки. У них, мов золото, виблискувало місячне світло.

— Любий мій, — мовила Елізабет. — Як хороше вночі не спати. І розмовляється легше.

— Це правда. Вночі ти юне, здорове боже дитя, а не швачка шинелей. І я теж ніякий не солдат.

— Вночі людина така, якою вона, власне, має бути, а не така, якою вона стала.

— Можливо. — Гребер поглянув на зайця, компот і хліб. — З усього видно, що ми досить невибагливі істоти. Вночі ми тільки те й робимо, що спимо та їмо.

— І кохаємось. А це не назвеш невибагливістю.

— І п’ємо.

— І п’ємо, — повторила Елізабет, подаючи йому склянку.

Гребер засміявся:

— При цьому ми, власне, мали б бути сентиментальними й сумними і вести глибокодумні розмови. А ми замість цього впорали півзайця, дійшли висновку, що життя чудове, і дякуємо за це господу богу!

— Так краще. Чи ні?

— Це єдине, що нам лишається. Якщо не мати до життя особливих претензій, все інше — просто подарунок.

— Ти навчився цьому на фронті?

— Ні, тут.

— Це добре. Це, власне, все, що треба знати, правда ж?

— Авжеж. А до цього треба ще трохи щастя.

— Ми його мали?

— Так. Ми мали все, що можна мати.

— Тобі не сумно, що все минуло?

— Воно не минуло. Лише змінило свій вигляд.

Елізабет подивилася на нього.

— Сумно, — провадив далі Гребер. — Мені сумно. Мені так сумно, що, здається, коли завтра розлучуся з тобою, то помру. Але коли я думаю, що ж мені потрібно, щоб не сумувати, то бачу лише одне: краще було б не зустрічати тебе. Тоді я не сумував би, а поїхав спустошений і байдужий, яким був до цього. І коли я про це думаю, сум мій перестає бути сумом. Він стає потьмареним щастям. Зворотним боком щастя.

Елізабет устала.

— Я, мабуть, неправильно висловився, — сказав Гребер. — Але ти розумієш, що я хотів сказати?

— Розумію, І ти висловився цілком правильно. Краще не можна сказати. Я знала, що ти це скажеш.

Вона підійшла до нього. Він відчув її. Вона раптом втратила своє ім’я і прибрала всі імена на світі. На мить у ньому спалахнуло і пропалило всього його якесь нестерпно сліпуче світло, й він збагнув, що розлука і повернення, володіння і втрата, життя і смерть, минуле і майбутнє — невіддільні, й що завжди і скрізь присутнє кам’яне обличчя вічності. І тоді йому здалося, що земля під ним вигинається, і він відчуває під ногами опуклість, з якої повинен стрибнути, кинутися вперед, і він, стиснувши в обіймах Елізабет, кинувся з нею і в неї…

Це був останній день. Вони сиділи в саду. Повз них прошмигнула кицька. Вона була кітна, заклопотана лише собою і ні на кого не звертала уваги.

— Я сподіваюся, що в мене буде дитина, — раптом сказала Елізабет.

Гребер вражено глянув на неї.

— Дитина? Навіщо?

— А чому б ні?

— Дитина? В такий час? Ти впевнена, що в тебе буде дитина?

— Я сподіваюсь.

Він знову подивився на неї.

— Я, мабуть, повинен щось сказати чи зробити. Або поцілувати тебе, Елізабет. Здивуватися, бути ніжним. Але я не вмію. Все це занадто несподівано для мене. Досі про дитину я просто не думав.

— Тобі й не треба думати. Це тебе не стосується. Я й сама ще не певна.

— Дитина! Вона б якраз підросла до наступної війни, як ми до цієї. Ти тільки подумай, скільки страждань чекає на неї!

Кицька з’явилася знову. Вона йшла стежкою до кухні.

— Щодня народжуються діти, — промовила Елізабет.

Гребер подумав про «гітлерівську молодь» та дітей, які доносять на своїх батьків.

— Навіщо про це розмовляти? — сказав він. — Адже поки це тільки твоє бажання. Правда ж?