Еріх Ремарк - Час жити і Час помирати

Гребер обернувся. Елізабет сиділа в ліжку. Її плечі біліли, а там, де вони заокруглювались, лежали м’які тіні. Її груди, тугі й високі, здавалися більшими, ніж були насправді. Рот темнів, а очі були на диво прозорі і майже безбарвні. Вона сиділа, обіпершись руками позад себе на подушку, немов людина, що опинилася тут цілком несподівано. На мить вона стала такою ж чужою, тихою і таємничою, як оцей залитий місячним світлом сад перед кінцем світу.

— Фрау Вітте теж залишилася вдома, — промовив Гребер.

— Іди сюди.

Він ступив крок і в срібно-сірому дзеркалі угледів своє обличчя. Він його не впізнав. Це було обличчя іншої людини.

— Іди сюди — сказала Елізабет ще раз.

Він нахилився над нею. Вона обняла його.

— Все одно, хоч би що сталося, — прошепотіла вона.

— Нічого не станеться, — відповів він. Цієї ночі ні.

Гребер і сам не знав, чому вірить у це. Його віра була пов’язана з садом, світлом, дзеркалом, плечима Елізабет і великим, глибоким спокоєм, який раптом заполонив його.

— Нічого не може статися, — повторив він.

Елізабет стягнула ковдру і кинула її на підлогу. Вона лежала гола, випроставши міцні й довгі ноги; від плечей і грудей її тулуб поступово звужувався до ледве помітної западини на животі, а досить широкі, округлі стегна, здавалося, сходилися на трикутнику її лона. Це було тіло вже не дівчини, а молодої жінки.

Він відчув її в своїх обіймах. Вона пригорнулася до нього, і йому здалося, що тисячі рук обвили його, стисли і кудись понесли. Ніщо більше їх не розділяло. Це було вже не збудження перших днів, а повільне, безперервне піднесення, яке заглушало і поглинало все, — слова, межі, обрій, а потім і їх самих…

Гребер підвів голову. Він ніби повернувся в кімнату. Прислухався. Він не пам’ятав, скільки часу його тут не було. Надворі стояла тиша. Він подумав, що це йому тільки здається, і знову прислухався. Але нічого не почув — ні вибухів, ні стрілянини зеніток. Він заплющив очі і знов упав у сон. Потім прокинувся.

— Вони не прилетіли, Елізабет? — промовив він.

— Прилетіли, — пробурмотіла вона.

Вони лежали поруч. Гребер бачив ковдру на підлозі, дзеркало, відчинене вікно. Він уже подумав, що ця ніч не матиме кінця, коли раптом відчув, як час знову почав рухатися серед цієї тиші. Вусики винограду за вікном гойдалися на вітрі, їхні тіні перебігали по дзеркалу, десь далеко почувся шум. Гребер поглянув на Елізабет. Очі в неї були заплющені, губи трохи розтулені, вона дихала глибоко і спокійно. Вона ще не повернулася в цю кімнату. А він уже повернувся. Він знову думав. Вона завжди поверталася пізніше. «Я б теж хотів повертатися пізніше, — думав він. — І розчинятися зовсім і надовго». Він заздрив їй у цьому, за це її любив, і це його трохи лякало. Вона перебувала десь там, куди він не міг попасти, а коли й міг, то лише ненадовго. Мабуть, це його й лякало. Гребер раптом відчув, що він самотній і в чомусь поступається перед нею.

Елізабет розплющила очі.

— Де літаки?

— Не знаю.

Вона прибрала з очей волосся.

— Я голодна!

— Я також. У нас багато всілякої їжі.

Гребер устав і дістав консерви, що він їх приніс із Біндінгового погреба.

— Тут є курка телятина, навіть шматок зайця, А ось компот.

— Візьмемо зайця і компот.

Гребер відкрив банки. Йому подобалося, що Елізабет не допомагає, а лежить і чекає. Він не міг терпіти жінок, які, ще перебуваючи в полоні темряви, відразу ж перетворюються у заклопотаних домогосподарок.

— Мені щоразу стає соромно, коли я бачу все, що взяв у Альфонса, — сказав Гребер. — Я був несправедливий до нього.

— А він, можеш не сумніватися, був несправедливий до когось іншого. Отже, ви квити. Ти був на його похороні?

— Ні. Там було надто багато членів партії у формі. Я не пішов. Я лише послухав промову оберштурмбанфюрера Гільдебрандта. Він казав, що всі ми повинні брати з Альфонса приклад і виконати його останнє бажання. Він мав на увазі нещадну боротьбу з ворогами. Але останнє бажання Альфонса було зовсім інше. Адже його знайшли в піжамі разом з блондинкою в нічній сорочці.

Гребер виклав м'ясо і компот у дві тарілки, які їм дала фрау Вітте. Потім нарізав хліба і відкоркував пляшку вина. Елізабет підвелась. Вона стояла гола біля горіхового ліжка.

— Ти не схожа на людину, яка місяцями, згорбившись, шиє шинелі,— сказав Гребер. — У тебе вигляд людини, котра щодня займається гімнастикою.

— Гімнастикою? Гімнастикою займаються лише ті люди, яких поймає відчай.

— Справді? А я про це ніколи не думав.