Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

Отакими думками краяв собі серце Йоссар’ян, самотньо бредучи вулицею вгору. Він відчував себе цілковитим чужинцем у всім оцім світі, а уяву його ніяк не покидав болючий образ хворобливо-блідого босоногого хлопчиська. Та от, завернувши за ріг, він опинився на широкому проспекті. Перше, що він побачив там, був простертий долі юнак лейтенант, що корчився в конвульсіях, і обличчя в нього було так само хворобливо-бліде, як і в того нещасного малюка. Шестеро інших хлопців у мундирах союзницьких армій марно намагалися приборкати його кінцівки й притиснути їх до асфальту, щоб той бодай не покалічився. Та лейтенантик лиш зойкав і глухо стогнав крізь стиснуті зуби, безтямно поводячи виваленими очима.

— Дивіться, щоб він не відкусив собі язика, — мудро порадив найближчий до Йоссар’яна низенький сержант, і тоді ще один вояк кинувся в борню рятувати лейтенантів язик. Хворий, нарешті, затих, але, домігшись перемоги, рятувальники в нерішучості перезирнулись, не знаючи, що ж робити далі із здерев’янілим лейтенантом. По їхніх напружених, грубих, недоумкуватих обличчях прокотилася хвиля панічної тривоги.

— А що, як його підняти й покласти на капот машини? — невпевнено промимрив капрал, що стояв позаду Йоссар’яна. В цьому, схоже, був якийсь сенс, і ті семеро тут же підняли лейтенантика з землі й обережно, долаючи конвульсивне пручання його тіла, розпластали на капоті автомобіля, що стояв поруч. Упоравшись із цим завданням, вояки знову втупили один в одного нерішучі, запитливі погляди.

— А що, як його зняти з капота й покласти просто на землю? — невпевнено промимрив капрал, що стояв позад Йоссар’яна. Це також, здається, була непогана думка, і вони заходилися знімати його з капота, щоб покласти на бруківку, та саме в цю мить до них підкотив джип військової поліції із сліпучою поворотною фарою на даху. Поруч із водієм сидів ще один поліцейський.

— Що за метушня? — загорлав водій.

— У нього припадок падучої,— відповів один з тих, що тримали лейтенантика за неслухняні кінцівки. — Ми його тримаємо, щоб не понівечився.

— Виходить, він під арештом, — мовив поліцейський.

— А що нам тепер з ним робити?

— Тримайте його під арештом, поки не отямиться! — прогорлав поліцейський і, хрипко реготнувши від власного дотепу, на повній швидкості погнав машину далі.

Йоссар’ян зненацька пригадав, що він у самоволці, і розсудливо рушив геть від цієї аж надто помітно? компанії, рушив туди, де з густої пітьми линув приглушений відстанню гомін людських голосів. Уздовж широкого, мокрого від дощу бульвару через кожні півкварталу в димуючому брунатному тумані мерехтіли підсліпуваті ліхтарі на невисоких вигнутих стовпах. Із вікна над головою Йоссар’ян почув розпачливий жіночий голос, який безнадійно благав: «Ну, не треба, не треба…» Повз Йоссар’яна понуро пройшла засмучена дівчина в чорному дощовику, її обличчя ховалося в густих пасмах чорних розпущених кіс. Ще за квартал, перед самим будинком міністерства внутрішніх справ, п’яний молодий солдат притискував до жолобуватої корінфської колони п’яну жінку, а трохи віддалік на сходах, споглядаючи цю сценку, примостилося троє його товаришів по зброї, так само напідпитку і з пузатими винними пляшками поміж ніг.

— Будь ласка, годі,— вмовляла солдата п’яна жінка. — Я хочу додому. Будь ласка, годі.

Коли Йоссар’ян наблизився, один з тих, що сиділи, злісно вилаявся й пошпурив у нього пляшкою. Глухо дзвякнувши, пляшка розбилася об асфальт за кілька кроків від Йоссар’яна, а він так само неквапом, похнюплений, побрів далі, засунувши руки в кишені.

— Ну, давай, закругляйся, — долинув іззаду невдоволений голос п’яного солдата, — Тепер моя черга.

— Будь ласка, годі,— благала п’яна жінка. — Будь ласка, годі!

Дійшовши до рогу, Йоссар’ян зненацька почув з непроглядного мороку вузької і звивистої бічної вулички часті загадкові звуки. Помилитись було неможливо: хтось згрібав сніг. Від цього ритмічного, ретельного, знайомого змалку скреготу металу об асфальт в Йоссар’яна пішов мороз по шкірі, і він тут же зійшов з тротуару — подалі від зловісного провулка. Він усе прискорював крок, аж поки цей докучливий, недоречний звук не завмер десь позаду.

Тепер він второпав, куди його занесло: якщо йти прямо, скоро можна дійти до пересохлого фонтана посеред невеличкого скверу, звідти всього сім кварталів до офіцерської квартири. Зненацька непроглядну темряву попереду розітнуло нелюдське скиглення і почулась лайка. Тут же на наріжному стовпі погас світильник, все навкруги ніби хитнулося, піввулиці поринуло в пітьму. По той бік перехрестя якийсь чоловік періщив кийком собаку, тримаючи її за мотузок, — точнісінько так, як той, що шмагав батогом коняку уві сні Раскольникова. Марно силкувався Йоссар’ян нічого не бачити й не чути. Собака скиглив і завивав у відчайдушній тваринній істериці, повзав на череві, навіть не намагаючись вирватися, а чоловік усе бив і бив його важкою плескатою палицею. Навколо стояв невеликий гурт глядачів. Оцупкувата жінка ступила крок уперед і чемно попрохала, щоб той перестав дубасити собаку. «Не твоє діло!» — хрипко гарикнув чоловік, замахнувшись палицею і на неї; жінка, зніяковівши, відступила у натовп, зневажена, жалюгідна. Йоссар’ян пішов іще швидше, майже побіг. Ніч була сповнена жахів, і Йоссар’янові стало зрозуміло, що мусив відчувати Христос, коли проходив по світу, як іде лікар-психіатр по палаті, повній безумців, або жертва злочину по тюрмі, де злочинці — самі тюремники. Яка б то була втіха для нього зустріти ще й прокаженого!