Василь Биков - Піти й не повернутися

І лейтенант усе ж таки вибрався з цієї канави, боком звалився на край дороги, проповз ще кроків чотири і спинився, зовсім уже не маючи ніякої сили. Але під ним була колія, він добре відчував її своїм тілом, об’їхати його було неможливо. Тодї він коротко, стиха зітхнув і почав готувати гранату.

З гранатою, одначе, довелося немало помучитися, може, навіть більше, аніж у канаві. Неслухняні обморожені пальці його, здається, цілком утратили відчуття, кілька хвилин підряд він марно намагався розв'язати ними бинт, яким граната була прив'язана до ременя, але так і не зміг розв'язати. Пальці сліпо нишпорили по стегну, він навіть не спромігся намацати ними кінці зав'язки, і це було так неймовірно і так жахливо. Він ледве не заплакав од такої несподіваної зради власних рук, але справді руки перші почали не слухатися його. Тоді він ліктем уперся у важкий кругляк гранати і, зібравши всі сили, які ще були в нього, натиснув гранату вниз, до стегна. Щось тріснуло там, і він одразу ж відчув, як, відірвавшись од ременя, граната опинилася в снігу під ним.

Але, мабуть, витративши на це надто багато сили, він уже більше нічого не міг зробити. Довго лежав у колії, через яку вихрилася поземка, і думав, що так його, мабуть, і замете снігом. Одначе тепер хай замітає, поспішати вже не було куди, він досяг своєї мети, — тільки б упоратися з гранатою. Неслухняними, одубілйми руками він усе ж намацав її металеву ручку, але чеку розігнути не зміг. Тоді він підсунув гранату до підборіддя і зубами вчепився в загнуті кінці чеки.

Раніше йому досить було невеликого зусилля двох пальців, щоб розведені кінці вирівнялися і їх можна було витягти з ручки. Тепер же, як Івановський не морочився, нічого з тими кінцями зробити не міг. Вони мов попримерзали там, наче їх поприпаювали наглухо, і він, ламаючи зуби і роздираючи ясна, півгодини гриз, крутив, вигинав непіддатливі кінці дротини. Певно, тільки після сотої спроби пощастило схопити обидва кінці зубами і з'єднати їх. Весь час дуже боявся, що не встигне, що на дорозі появляться німці й він нічого не зможе їм заподіяти. Проте німці не появилися, і коли граната була готова до застосування, він почав терпляче, настійливо чекати.

Але чекати виявилось чи не найважчим із усього, що йому випало цієї ночі. Чутливим загостреним слухом він ловив кожен звук у полі, та, крім шуму вітру, що не стихав, ніяких інших звуків довкола не було чути. Дорога, заради якої він доклав стільки нелюдських зусиль, до якої він так прагнув, лежала пустельною. Все навколо стихло, заснуло, тільки снігова крупа монотонно шурхотіла по обмерзлій тканині маскхалата, поволі замітаючи лейтенанта в колії.

Він усе дослухався, та як і досі нічого не чув, і тоді промайнула сумна думка, що найімовірніше, до ранку тут ніхто й не їхатиме. Не така це дорога, щоб по ній їздили вночі, хіба що хтось з'явиться аж завтра. Вранці, певно, хто-небудь повинен виїхати з цього штабу або їхати туди; не може ж штаб обходитися зовсім без дороги. Але скільки ще лишилося до того ранку — година чи п'ять — він не уявляв. Він дуже шкодував тепер, що залишив у лазні годинника; мабуть, це було зовсім непередбачливо. Не орієнтуючись у часі, він просто не міг розрахувати свої сили, щоб дочекатися ранку.

Занімілими пальцями стискуючи рукоятку гранати, він лежав грудьми на дорозі й чекав. Очей майже не розплющував, без того знав, що навкруги сіра снігова темрява й більше нічого. В сторожкій нічній тиші добре чувся кожний звук, але тих звуків, яких він чекав, ніде не було чути.

Лежачи на одному місці, він швидко почав утрачати тепло і мерз, цілком усвідомлюючи, що мороз і вітер, напевно, скоріше з ним розправляться, ніж це можуть зробити німці. Він усе дужче відчував це кожною клітиною свого наскрізь промерзлого тіла, яке не могло вже й тремтіти. Просто він повільно, мало-помалу замерзав. І ніхто не міг ні допомогти йому, ні підбадьорити, ніхто не довідається навіть, як він закінчив життя. При цій думці Івановський відчув страх, навіть переляк. Ніколи він ще не лишався в такій самотності, завжди в тяжку хвилину хто-небудь був поруч, завжди було на кого спертися, з ким пережити найгірше. А тут він один, як загнаний, підстрелений вовк у безкрайньому морозному полі.

Звісно, він приречений на загибель і розумів це з достатньою в його стані ясністю, хоч і не дуже шкодував про те. Врятувати його вже ніщо не могло, він не сподівався на чудо, знав, що для таких, із простреленими грудьми, чуда на війні не буває. Він більше ні на що не розраховував, хотів лише померти немарно. Тільки б не замерзнути на цій дорозі, дочекатися світанку і першої машини з німцями. Здорово, якби це був генерал, Івановський уже б висадив його в повітря разом із розкішним його автомобілем. У гіршому випадку згодився б і полковник чи якийсь там важний есесівець. Судячи з усього, штаб у селі великий, важних чинів там достобіса.