Василь Биков - Піти й не повернутися

Мороз не міг знайти собі місця, але уроків у школі не відмінив, почав тільки з невеликим запізненням. Хлопці, які навчалися, теж усі поприходили. Не було одного Бородича, в той час він уже не ходив до школи. Мороз усе поглядав у вікно, казав потім — усі уроки провів біля вікна, щоб побачити, коли хто чужий з'явиться на вулиці. Але того дня ніхто не з'являвся. Коли скінчилися заняття, Мороз удруге послав Смурного по Бородича, а сам лишився чекати. Як він сам потім розповідав, становище його було вкрай безглузде. Зрозуміло, хлопці більш-менш подбали про те, що стосується самої диверсії, але як бути далі, коли диверсія вдасться, вони просто не думали. І вчитель теж не знав, що робити. Він розумів, звичайно, — німці цього випадку так не полишать, зчинять бучу. Можливо, запідозрять і хлопців, і його теж. Але ж у селі три десятки чоловіків, думав, не так просто між ними знайти саме того, кого треба. Коли б він завчасно знав, що готували ці шибеники, то напевно щось придумав би. А тепер усе звалилося на нього так зненацька, що він просто не знав, як рятуватися. Та й яка загрожує небезпека, теж було невідомо. І кому вона загрожує насамперед. Мабуть, треба було в першу чергу побачити Бородича, все ж той старший, розумніший. Знову ж таки, він з сусіднього села, може, була рація до якогось часу переховати в нього хлопців. Або, навпаки, найперше його треба десь приховати.

Поки він сидів тієї ночі у своєї бабусі та чекав Смурного із Бородичем, передумав різне. І от десь майже опівночі чує: стук-стук у двері. Але стук не дитячої руки — це він збагнув одразу. Відчинив і остовпів: на порозі стояв поліцай, їхній Ловченя, про якого я вже казав. Але чомусь один. Не встиг Мороз щось зметикувати, як той і випалив йому: «Утікай, учителю, хлопців побрали, по тебе йдуть». І назад, не привітавшись, не попрощавшись. Мороз розповідає: спочатку йому подумалося — провокація. Але ні. Вигляд, тон цього Ловчені не викликали сумніву: каже правду. Тоді Мороз за шапку, кожушок, за свою палицю і городами — в лісок на вигоні. Ніч там пересидів під сосною, а на світанку не витримав, постукав до одного дядька, якому вірив, дізнатися хотів, що все ж таки сталося. А дядько як побачив учителя, аж затремтів. Каже: «Утікай, Олесю Івановичу, перетрясли все село, тебе шукають». — «А хлопці?»?

— «Хлопців побрали, замкнули у старостиній коморі, один ти залишився».

Тепер уже достеменно відомо, як усе сталося. Виявляється, Бородич давно був на підозрі в цього Каїна, до того ж хтось із поліцаїв загледів тоді його у виярку. Не впізнав, але загледів, що побіг підліток, не чоловік. Ну, мабуть, поміркували там, у районі, згадали Бородича і вирішили взяти. Уночі під'їхали до його хати; А той, дурень, якраз взуває постоли. Цілісінький день бродив у лісі, до ночі притомився, зголоднів, ну й вернувся у батькову хату. Спершу в когось запитав на вулиці, сказали: все, мовляв, тихо, спокійно. Рішучий був хлопець, сміливий, а обережності бракувало. Мабуть, подумав: усе шито й крито, ніхто нічого не знає, його не шукають. А ввечері якраз прибігає Смурний, так і так, Олесь Іванович кличе. Тільки-но хлопці стали збиратися у Сельце до Мороза, а тут машина. Так і схопили обох. Навіть із хати не встигли вискочити.

А схопивши двох, неважко було забрати й решту. Часом от думається тільки: як це слідчий найшов злочинця, коли ніхто не бачив, нічого не знав? Може, це й справді нелегко, особливо коли дотримуватись якихось там правил юриспруденції. Але німці в таких випадках чхали на юриспруденцію. Каїн та й інші міркували інакше. Коли де що траплялося, вони прикидали за принципом імовірності: хто може це зробити? Виходило: той або той. Тоді й хапали усіх разом з їхніми родичами і друзями. Мовляв, одна зграя. І, знаєш, рідко помилялися, холери. Так і було. А коли й помилялися, то все одно нічого не міняли, назад нікого не випускали. Карали всіх разом — і винних, і невинних.

Досі невідомо докладно, як тому Довчені вдалося попередити Мороза. Певно, вони там не планували спершу хапати вчителя, а зробили це імпровізовано, по ходу справи. Мабуть, Каїн зметикував, що коли хлопці, то і вчитель теж. І ось цей Ловченя, котрого ми вважали падлюкою, вибрав момент, буквально якихось десять хвилин, і забіг, попередив. Врятував Мороза.

От як воно вийшло.

А в табір на другий день приїхав Селезньов. Привезли кілька ящиків намоклих гранат — звісно, з води. Удача не'велика, хлопці натомилися, командир сердитий. Я розказав про Мороза: так і так, що будемо робити? Треба, мабуть, учителя брати в загін, не пропадати ж людині. Кажу так, а Селезньов мовчить. Звичайно, боєць з учителя не дуже завидний, але нічого не вдієш. Подумав майор і наказав видати гвинтівку з чорним прикладом, без мушки (ніхто не хотів її, браковану, брати) і зарахувати Мороза бійцем у взвод Прокопенка. Сказали про це Морозу, той вислухав без усякого ентузіазму, але гвинтівку взяв. А сам — ніби у воду опущений. І гвинтівка ніяк не подіяла. Бувало, кому вручаєш зброю, так стільки радощів, майже дитяче захоплення. Особливо у молодих хлопців, для них вручення зброї — найбільше свято. А тут нічого подібного. Два дні проходив з цією гвинтівкою і навіть ремінця не прив'язав, усе носив у руках. Немов ломаку якусь.