Василь Биков - Піти й не повернутися

— Ну, як ти? — нарешті озвався Рибак, усе ще гаряче дихаючи густою парою.

— Погано, — просто зізнався Сотников. Він лежав на боці поруч, знесилено відкинувши голову, яку щільно облягала обмерзлими краями пілотка. Поранена його нога була трохи піднята коліном угору й дрібненько нервово тремтіла. Рибак тихо вилаявся.

— Давай понесу. А то… Оточать — не вирвешся.

Трохи підвівшись, він витяг з-під коміра в Сотникова зіжмаканий свій рушничок і тремтячими від утоми руками перев'язав його ногу вище коліна. Сотников здригнув, разів зо два мугикнув од болю і змовк. Потім Рибак, ставши на коліна, підставив йому спину.

— Ну, берися.

— Чекай, я сам, може…

Ослабло заворушившись на снігу, Сотников якось став на одно коліно, з хворобливою застережливістю відставив убік поранену ногу, спробував підвестися зовсім, але це йому не вдалося.

— Куди тобі! Ану, тримайся!

Рибак підхопив напарника під руку, і той нарешті встав; надто осідаючи на поранену ногу, ступив два кроки. Це підбадьорило Рибака: якщо людина на ногах, то, очевидно, ще не все втрачено. А то як підповз до Сотникова і дізнався, що той поранений, йому стало не по собі: що він міг зробити з ним у такому його стані? Зараз Рибак трохи заспокоївся і подумав, що, може, ще якось вивернуться.

З допомогою Рибака Сотников незграбно стрибнув на одній нозі, трошки спираючись і на поранену. Вони полізли в негустий тут дрібнуватий чагарник з крихким і досить глибоким снігом. Сотников однією рукою тримався за Рибака, а другою хапався за обмерзле гілля вільшняка і, дуже припадаючи на поранену ногу, з усієї сили намагався ступати ширше. В грудях у нього все хрипіло з якимось недобрим присвистом, часом його починав бити глибокий кашель, і Рибак аж зіщулювався — їх могли почути за кілометр звідси. Але він мовчав. Він уже не питав напарника про почуття — він мав про нього певну думку і, не даючи собі перепочинку, вперто волік Сотникова крізь густі засніжені зарості.

За чагарником у лощині, що виявилася досить великим замерзлим болотом, знову почався підйом на пагорок. Вони навскоси видряпалися на нього, і Рибак відчув, що сили його вичерпалися. Він уже не тільки не міг підтримувати Сотникова, що все осідав донизу, але й сам так знесилів, що вони, не домовляючись, майже разом попадали в сніг.

Потім, зосереджено і шумно дихаючи, довго мовчки лежали на схилі, з дивною байдужістю до всього, що не стосувалося їхньої знемоги. Рибак розумів, що кожної хвилини їх можуть наздогнати поліцаї, весь час він чекав їхнього? викрику, та все одно тіло його було неспроможне подолати власну неміч.

Мабуть, за півгодини він усе ж якось справився з диханням і повернувся на бік. Сотников лежав поруч і дрібно тремтів.

— Патрони лишилися?

— Одна обойма, — глухо прохрипів Сотников.

— Коли трапиться щось, будемо відбиватися, — вирішив Рибак, подумавши, що з поживою, мабуть, нічого не вийде, тепер хоча б урятуватися самим. Після всього, що сталося, це також було нелегко, а то й зовсім неможливо. Але, змучений ще своєю втомою, яка отупляла його почуття, він мало не байдуже думав, що, коли їх доженуть, доведеться пустити в хід зброю — іншого виходу не було.

— Не дуже відіб'єшся, — сказав Сотников.

Це так, справді, з двадцятьма патронами довго не протримаєшся, але іншого виходу він не знаходив.

— І звідки їх дідько приніс! — Рибак знову став дуже переживати їхнє нещастя. — От уже дійсно: біда біду тягне.

Сотников мовчав, щосили тамуючи в собі стогін. Його почорніле на холоднечі, страждальне обличчя, з покритою від дихання інеєм щетиною раптом здалося Рибаку незнайомим, чужим і одразу викликало в нього якісь недобрі передчуття. Рибак подумав, що справи напарника, видно, дуже погані, й мимоволі пожалів небораку-товариша.

— Дуже болить?

— Болить, — буркнув, певно, щоб відчепилися від нього, напарник.

— Терпи, — грубувато сказав Рибак. Він сів на сніг і почав заклопотано приглядатися до місцевості, що була зовсім йому не знайома: якесь пагорбкувате поле, недалеко ліс чи гайок, а де був великий ліс, про те він не мав ніякого уявлення. Та й узагалі, заметавшись під час утечі, він перестав розуміти, де вони зараз і в якому напрямку треба йти, щоб вийти до своїх.

Це викликало нові турботи й відгукнулося в його душі новою тривогою — бракувало ще заблудитися вночі. Він хотів поговорити про це з Сотниковим, але той лежав обіч, ніби не відчуваючи ні тривоги, ні холоднечі, що ставала все більш нестерпною на цьому морозному вітрі. Розігріте на ходу тіло дуже швидко почав проймати мороз. Одначе якийсь час знемога владно приковувала їх до землі, і Рибак, углядаючись у напівтемряву довкола, болісно думав, у який бік податися.