Василь Бикав - Ходільці

За якийсь недовгий час чоловік уже не- поспішно крокував поміж багатьма іншими міськими перехожими, котрі, чим ближче до центру, то рясніше висипали на вулицю. Ці вже йшли не тільки у напрямку ринку. Місто прокидалося, зчинявся звичний робочий гамір: відчинялися ранні крамнички, підміталися хідники, на які виставляли свій товар ремісники, ювеліри, гончарі; на вішаках вичіплювався якийсь одяг. Трохи пізніше на вулицях почали траплятися зі своїми чорними кейсами державні службовці — усі вони з поважним видом поспішали зміцнювати диктатуру. В обидва напрямки вулицями котилися потоки автомобілів. Напруження й осторога, які не полишали його ці кілька довгих днів і ночей, якось потрохи почали навіть зменшуватися, він знову потрапив до звичного з дитинства середовища, від якого був так довго відірваний. Добре, що ніхто досі не впізнав його, та люди не особливо і вдивлялися у його не вельми привабливе обличчя. Це було навіть трохи дивно, але у цьому місті, де він прожив своє життя, знайомі чи то вивелися, чи то розбіглися хто куди. Багато з них утекло за кордон, інші опинилися за колючим дротом чи у в’язницях. Ще одні сиділи тихо, мабуть, переживали запізніле почуття вини перед диктатурою і найбільше — перед Бульдозером. Над містами й селами цієї країни вночі і вдень лунала всеохопна сирена страху, яка паралізувала волю.

Чоловік не був аж надто наївним у політиці і своїм вчинком не сподівався розворушити народ, підштовхнути його на барикади. Та все ж... Та все ж якась користь буде, думав він, вирушаючи у свій останній шлях. Коли не зараз, то потім. Якщо про це навіть не напишуть газети, то, принаймні, підуть чутки, напевно, передасть закордонне радіо. Все ж такі речі стаються не кожного дня. А в межах його країни — то й чи не вперше за сто років. І вже точно його вчинок — перший за час цієї Цинічної диктатури.

Стиснувшись у тугий ком’ях, чоловік швидко проминув розкішний засклений під’їзд височезного будинку іноземного банку, де, як завжди, юрмилася група поліціянтів у новесенькій сизій формі. Внизу, біля сходів на них чекали строкаті від різноманітних кольорів автомобілі з мигалками. А трохи далі, попід металевою огорожею церкви, сидів недовгий рядочок жебраків — тих, кому не вистачило місця на цвинтарі. Вив’ялені ще за життя старечі обличчя, схудлі руки, що тяглися до перехожих, очі, які благально ловили чужі погляди. Краще було туди не дивитися, йому нічого було їм подати. Він лише збочив від жебраків на бруківку і тоді на кам’яному стовпі огорожі зауважив оголошення про розшук з портретами й поліційним підписом внизу. Побіжно зиркнувши на оголошення, чоловік аж сахнувся, упізнавши в одному з портретів себе. Правда, там він був молодший, поголений, з краваткою. Поза сумнівом, це все були злочинці, яких розшукувала поліція. Але чому на церкві? Чи вже й віруючі поробилися ревними помічниками диктатури, збентежено подумав чоловік. Зрештою, а чом би й ні? Церковні ієрархи працювали на неї завзято, тож, мабуть, варто було чекати того самого й від парафіян... Здається, там була зазначена й сума винагороди тим, хто їх видасть. Тоді — тим більше: кому ж не хочеться заробити у жебрацькій країні?

Поряд бруківкою промчало декілька відкритих джипів з кулеметами над вітровим склом. У них тісно сиділи крутоплечі постаті «горил» у зелених, під м’якими чохлами, касках. Мабуть, кудись на облаву чи й уже з облави, подумав він без жодного, однак, остраху, й опам’ятався. Йому вже залишалось небагато, його роль самопала наближалася до фіналу. Онде вже виднів поворот на розі, далі була коротенька вуличка до ратушної площі, де все швидко і скінчиться. САМОПАЛ було для нього словом новим, незвичним, напевно, не записаним у жодному словнику, неологізм проклятого часу; здається, раніше у ньому не було потреби. А тепер ось така потреба з’явилася. Вперше він почув це слово по радіо, з передачі про події в далекій північній країні, і швидко забув про нього. Аж доки раптом воно не набуло конкретного значення і безпосереднього стосунку на тому, останньому для нього, засіданні комітету. Коли обговорення підійшло до необхідності саме такого вчинку, постало питання: хто? Всі дуже сильно замислилися, в усіх знаходилися поважні причини. Він таких причин для себе не знайшов. Принаймні, за ним плакати не було кому, а самому вже не доведеться. Саме це все й вирішило.

У передчутті найвирішальнішого для себе моменту чоловік усе ж захвилювався. Вкотре помацав у кишені бензинову запальничку, запальничка була на місці — хоч би вона не підвела. Учора перевіряв, тоді вона справно спалахнула слабеньким синюватим вогником. Мабуть, вистачить і слабенького. Бензин був якісний, найкращий на тій заправці, мусив загорітися умить навіть від слабенької іскри. І він полишить цей мерзенний світ, грюкнувши дверима. Не задля слави — для народу. Трохи шкода, що разом відійде й життя. Але що вдієш! Не він перший і, треба сподіватися, не він останній.