Василь Бикав - Ходільці

При цьому важливо, що весь цей безсумнівний ефект досягався не використанням матеріальних засобів, не витрачанням іноземних кредитів чи дефіцитних енергоносіїв, а виключно дармовими засобами мови, певним чином вдосконаленої та адаптованої. І мовою цією стала зовсім не стародавня рідна мова, а мова старшого брата; своя ж трасянка була змушена заткнутися. (Декотрі не надто розумні й освічені казали, що і слава Богу.) Стало очевидним, що тільки та, старшобратня мова, єдина має здатність прорватися крізь запону остогидлої реальності у рожевий простір віртуальності з її нечуваними примарними можливостями, зробитись рушійною силою прогресу, зачинателькою нової цивілізації навпаки. У людей з’явилася можливість почуватись не дуже голодними, навіть не маючи хліба, щасливо жити при бандитській диктатурі, відцуратися національної культури, вважати себе багатими при нечуваній бідності. Для тих же, котрі висловлювали незгоду з такою адаптацією — захватом і радістю зі сльозами на очах, — у держави були приготовані довгі гумові кийки й сухотні камери з міцними ґратами.

Прорвавшись до голодного простору примарності, суспільство отримало вже останній клопіт (усі інші автоматично відпали): якомога його, цей простір, поширити. Виявилося, що це — такий фантастичний простір, який не здатен існувати у стані спокою, і, неначе космічний пульсар, може або розширюватись, або звужуватися (звісно ж, найкраще — розширюватись). Але саме тут сталась несподіванка — її апологети безнадійно спізнилися: всі вільні кутки там були вже зайняті іншими, більш меткими аматорами ділити й володіти — всілякими імперіалістами-риночниками, червоними та коричневими, фундаменталістами різних відтінків. Залишався останній закуток, ніким не зайнятий, бо здавна вважався ні до чого не придатним — панслов’янський. Саме цей, не вельми духмяний куточок міцніше за хміль, за алкоголь чи ЛСД закрутив одну віртуальну голову в країні й викликав нестримну жагу до дії у формі створення маніловських структур, фантастичної інтеграції бідності з жебрацтвом, безлічі пустопорожніх заяв, домовленостей і декларацій. Результатів же не було жодних. Карнавально-метушлива віртуальність жорстко зіткнулася з невдячною реальністю і по сьогодні не може її подолати. Реальність стоїть собі, мов скеля непорушна, і багато хто у країні починає думати, що вона міцніша за найхитромудрішу віртуальність. Може, воно й так. Все ж, як не крути, хліб — споконвічна реальність, і кров людська — так само. А за ними коли-небудь стане реальністю й наша багатостраждальна незалежність і воля, а не тільки реальна тюрма та бідність.

Зазирне сонце і в наше віконце! Коли щиро цього жадати, то воно, може, і здійсниться. Звісно ж, відповідно до законів реальності.

В одній далекій від нас, хоча й не надто розвинутій країні виникли проблеми з бюджетом. Не вистачало грошей. Врешті, це не було великою новиною, грошей не вистачало й раніше, і тоді уряд робив просто — підвищував податки. Зробили так і цього разу — обклали все населення 40-відсотковим податком. Трохи почекали, підрахували, але виявилося, що прибуток знову мізерний. Тоді урядовці ввели 60-відсотковий податок, але прибуток, замість того, щоб збільшитися, значно знизився. Це було щось таке дивне, що суперечило навіть правилам арифметики. В економічно-фінансових колах почалось енергійне обмірковування цього феномену. Посипалися пропозиції — як від професіоналів, так і від найбільш активних з числа свідомих трудящих. Декотрі заявляли, що вся справа у слабкості виконавчої влади, і що потрібно вдвічі збільшити поліцію, створити спеціальні формування, як слід підготувати секретні й фіскальні служби. Так і зробили. На додаток збільшили кількість митників — як на кордонах, так і в самій країні, перевели працю судів і прокуратури на цілодобовий режим, розігнали колегію адвокатів, цих професійних захисників злочинності. Та знову не отримали очікуваного результату. Бюджет тріщав, грошей робилося все менше, а видатки на усі перелічені заходи все зростали.

У часі чергового засідання уряду новий голова висунув абсолютно модерний бюджетний принцип: якщо десь важко поповнити, то там потрібно скоротити. Відразу було зрозуміло, що скоротити асигнування на військо неможливо, бо під самісінький державний паркан вже підлізло кровожерне НАТО — дивись, не сьогодні-завтра розпочне бомбардувати наші улюблені гарячі чи холодні точки. Залишати без грошей КДБ також не випадало за умов, коли країна аж кишіла шпигунами й опозиціонерами. Поліцію тим більш, бо хто ж тоді тих опозиціонерів зі шпигунами тягатиме до постерунків? Якшо ж скоротити видатки на прокурорів і суддів, то хто ж тоді судитиме вищезгаданих? Повертатись до нещодавньої практики «трійок» і несудових розправ було ще начебто зарано. Керівний апарат скорочувати взагалі не мало сенсу і було б на той час просто шкідливим — його організм від скорочення завжди тільки збільшується. Культура, освіта й медицина? Культуру тут-таки на засіданні без жодної шкоди для неї викреслили усім рядком після того, як міністр сказав, що культура сама себе прогодує — ансамблів у неї вистачає. Медицину вирішили покищо не чіпати — медична галузь може набути важливих функцій у відповідальному державному проекті. Залишалась іще величезна армія пенсіонерів, яка з причини недогляду злочинного попереднього уряду розплодилася в аморфну, непосильну для держави масу. У пресі вже давно з’являлися теоретичні статті стосовно того, яка це шкідлива й наскрізь буржуазна традиція — платити тим, котрі не працюють, і що інститут пенсіонерів — не що інше, як узаконена експлуатація одного класу іншим, і що, не вирішивши проблеми пенсіонерів, держава не побудує розвинутого соціалізму, а буде весь вік гибіти у недорозвинутому капіталізмі.