Костянтин Симонов - Останнє літо

Синцов ждав, що буде далі: коли потрібен, то потрібен. Але все-таки навіщо?

— Учора, коли ти був, я обіцяв виконати твоє прохання — повернути в стрій. А вже без тебе подумав: можливо, запропоную тобі інше, коли ти вже йдеш з оперативного відділу. Поки я тут лікувався, дружина мого сина вийшла за Євстигнєєва, одружилася вдруге. Тепер маю родича, але втрачаю ад’ютанта. До фронту доїдемо, і відпущу. А про тебе вчора згадав, як у мене був за ад’ютанта, коли з оточення виходили. І подумав, чи не повторити. Потрібна твоя згода. Для ясності уточнюю: перетворювати ад’ютанта в денщика, як робить дехто, звички такої не маю. А тепер, коли є запитання, прошу.

Насправді ж він запитань не чекав; йому здавалося, що Синцов охоче залишиться при ньому. Чим далі йшла війна, тим більше він вірив, що підлеглі люблять служити під його началом, крім тих, кого він сам вважав за непридатних до служби. І звичка думати саме так згодом стала впевненістю, почасти самовдоволеною, хоч сам він за собою цього не помічав.

Синцов зовсім не був готовий до пропозиції стати ад’ютантом Серпіліна. Але слова «ти мені потрібен» не давали йому права відмовити людині, без допомоги якої він взагалі не повернувся б до армії. Сказати «ні» не можна було, а про все інше ще буде час подумати.

— Якщо потрібен вам, запитань нема.

— Тоді спасибі. — Серпілін вважав, що з цієї хвилини справу вирішено, але, згадавши вчорашнє прохання Синцова, для годиться додав: — Якщо погано себе почуватимеш у цій ролі, прийдеш і скажеш. Тримати не стану, відпущу зразу, як знайду іншого. «Знайду іншого… Коли буду хороший для тебе, шукати іншого не станеш. А коли сам вважаю, що не буду хороший для тебе, навіщо йти?» — подумав Синцов.

Відповідати: «Поживемо — побачимо», — не годилося, а відповідати якось інакше не хотілось.

Ним іще володіла якась дивна байдужість. Він з такою тривогою думав про Таню, що все інше кудись відсунулось і на якийсь час йому здавалося не дуже важливим.

— Ну що ж! — Серпілін сприйняв його мовчання за згоду послужити в ад’ютантах і не думати ні про що інше. — Готуйся до виконання нових обов’язків. А тим часом працюй, як і досі, в оперативному. Як там у вас, що думають про майбутнє?

— У нас в оперативному відділі, товаришу командуючий, поки не одержать наказу «думати», не думають, тим більше про майбутнє. — Синцов уперше за весь час усміхнувся.

— Не викручуйся. — Серпілін теж усміхнувся. — Коли і що почнеться, будемо вважати, як завжди: нікому, крім Ставки, невідомо. І нам з Захаровим і з Бойком — також. А от коли ви особисто, товариші офіцери оперативного відділу, маєте намір наступати? Що у вас молодотурки про це думають?

Молодотурками, кепкуючи з них, Серпілін називав тих задерикуватих молодих операторів, котрі в розмовах між собою все планували по-своєму і в душі мали себе за людей, які мислять щонайменше нарівні з командуючим армією, а то й вище.

— Чого мовчиш? Говори. Нікому не скажу.

— У нас в оперативному відділі більшість схильна до того, що почнемо в половині червня.

— А точніше?

— Точніше — єдиної думки не склалося.

— А що в половині червня — думка склалася?

— Склалася. Навіть нашому метеорологові дорікали, що поганий прогноз дає про опади в половині червня.

— А такої думки, що німець і цього літа, як на Курській дузі, першим почне наступати, не припускають у вас в оперативному відділі?

— Про це не думають. Жодне розвідзведення не дає для цього підстав. Усе, що стояло проти нас і на фронті, і вглибині, так і стоїть без ніяких змін.

Серпілін поглянув на годинника:

— Десять хвилин ще маємо. Розкажи хоч коротко, як живе наша з тобою сто одинадцята?

Синцов почав розповідати про сто одинадцяту, як вона живе і кого там бачив. Коли дійшов до Ільїна, Серпілін похитав головою, ніби сам собі здивувався:

— Давно не бачив Ільїна. З Курської дуги, з присвоєння Героя. Ні, ще раз бачив, узимку, коли командирів полків збирав. Тепер на війні порядок, кожному — своє, — сказав Серпілін з несподіваним для Синцова відтінком смутку. — Надто велике господарство під руками. І хотів би, як раніш, дотягтися до командира полку, та не завжди дотягнешся. То де, кажеш, штаб Ільїна стоїть?

— У лісі, три кілометри на південь од Селищі.

Серпілін наморщив лоба й замислився. Потім сказав:

— Коли так, то в нього на правому фланзі великий яр проходить, недалеко від Кричевського шляху. Ми в тому яру в ніч на тридцяте липня збиралися, а потім до шляху поповзли. Так чи ні?