Костянтин Симонов - Останнє літо

Так, тепер усе це було позаду…

При виході з телеграфу, на стіні, висіло вчорашнє зведення: німці вели розвідку боєм під Тирасполем, ми потопили у Фінській затоці їхнього підводного човна, партизанський загін, що діяв у Могильовській області, висадив у повітря три німецькі автомашини, а якісь насильно призвані до німецької армії французи з Лотарінгії Жозеф Б. і П’єр В. перейшли до нас, хвалили нас і лаяли німців…

Синцов бачив це зведення ще вчора, але воно й досі висіло, бо нові газети ще не вийшли. І хоч між душевним станом, у якому він дивився на нього вчора й сьогодні, була величезна різниця, зведення лишалось тим самим.

І війна була та сама. І щось змінити на ній могли тільки спільні зусилля мільйонів людей. А твоє власне горе нічого не міняло!..

Лише одне не зрозуміло: чому саме з Танею мало все це статися? Чи на тому світі відплатиться? Дехто вважає, що людям релігійним легше думати про смерть. Легше чи не легше — невідомо, а от що бога нема — це точно!

Усе ще неспроможний думати ні про що інше, він дійшов до комендатури, побачив коло неї віліса, поздоровкався з водієм, спитав його, чи все гаразд, почув у відповідь, що бензину вистачить до місця, зайшов до комендатури, відмітив відрядження, забрав шинель і плащ-палатку, які лишив у гуртожитку, сів у машину і поїхав у Архангельське до Серпіліна. Їдучи, він так задумався, що навіть не помітив, як по дорозі почався дощ; водій, спинивши машину, заходився напинати тент.

Лише в Архангельському, йдучи мокрою алеєю, під лагідне шамотіння вже ущухлого дощу, Синцов остаточно взяв себе в руки, щоб прибути до начальства, як і належить військовій людині, далеким од власних почуттів і здатним виконувати чужі накази.

Серпілін чекав Синцова в себе в кімнаті, він був у чудовому настрої, який не облишав його з учорашнього дня.

Невідомо, що більше вплинуло вчора на головного терапевта: відвертість, з якою Серпілін пояснив, чому саме треба йому швидше повернутися на фронт, чи історія хвороби разом з аналізами, що їх показала головному терапевтові Баранова, чи самий медичний огляд, після якого, поплескавши Серпіліна по голому плечу великою білою рукою, головний терапевт з веселим подивом сказав: «А ви міцний, на диво!» Зрештою все вийшло якнайкраще.

Головний терапевт звелів прискорити комісію аж на три дні і, прощаючись, кивнув на Баранову:

— Інші страхуються, намагаються продержати свого хворого зайвий тиждень, а вона, навпаки, тільки й думає, як би вас швидше на фронт випхати! Ваше щастя, з лікарем вам повезло!

Пожартувавши, сам не знав, як правильно сказав.

Справді, щастя! Як не дивно, Серпілін остаточно зрозумів, що вона кохає його, саме там, у головного терапевта, коли відчув, — з якою силою вона зичить йому того ж, чого хоче він сам.

А ввечері вона захотіла, щоб він лишився в неї, і він лишився, і зрозумів, що їй добре й буде добре з ним.

І сьогодні весь ранок після всього перебував у тому, мабуть, коли подивитися збоку, навіть смішному, одверто щасливому настрої, який особливо гостро відчувають немолоді люди.

Коли Синцов постукав і ввійшов, Серпілін був одягнений уже не по-санаторному, а, як завжди, в гімнастерці, тільки без пістолета на ремені.

— Не пощастило погуляти: дощ не пустив, — сказав він. — Їхати готовий? Карти одержав?

Синцов відповів, що й сам він, і машина готові, але карти одержить тільки після десятої години.

Серпілін подивився на годинника.

— Почнемо з листів. — Він узяв зі столу два конверти й віддав їх Синцову. — Якщо приїдеш уночі, нікого не турбуй. Повідом оперативного чергового, що з’явився, а вранці доповіси обом — і Захарову, і Бойкові. Коли поцікавляться, можеш висловити особисті враження.

Серпілін сказав «можеш», але Синцов відчув з його тону, що саме цього він і хоче.

— Я їм там, у листах, пишу, що через п’ять днів буду на місці. Сьогодні зранку, як бачиш, одягся; домовився поїхати в Генштаб, нагадати про себе. А після обіду зніму, походжу ще в санаторному. Тут, коли наш брат, не діждавшись виписки, форму надіває, дивляться з підозрою: було так, що й тікали.

Серпілін вдоволено повів плечима і, по-солдатському засунувши під ремінь великі пальці, перевірив заправочку, сів до столу.

— Є особиста розмова. Сідай, Іване Петровичу.

Синцов сів. Серпілін давно не звертався до нього так, з того дня, як після госпіталю викликав до армії й узяв до оперативного відділу.

— Ти мені потрібен, — помовчавши, ніби востаннє приміряючись, сказав Серпілін.