Костянтин Симонов - Останнє літо

Відданість Сталіну була змістом існування Львова, всього, чим жив і що робив. Але, можливо, саме усвідомлюючи свою величезну й безкорисливу відданість, він вважав, що має право в думках не схвалювати деяких вчинків Сталіна. І насамперед тих, які бодай у чомусь порушували його уявлення про Сталіна, що давно склалося, про те який він був, є й повинен бути.

Те, що Сталін повернув до армії багатьох таких, як Серпілін, повернув і наказав їм самим і всім іншим забути про все, що з ними було, здавалося Львову якоюсь майже нез’ясовною слабкістю Сталіна. Принаймні йому хотілося б, щоб Сталін обійшовся без цього.

Коли б на місці Серпіліна був хтось інший, Львов однаково вважав би за потрібне завчасно замінити хворого командарма. Та коли цим командармом виявилась людина з біографією Серпіліна, Львов тим більше поспішав замінити його і був роздратований опором, з яким зіткнувся.

Шифрувальник, що прибув на його виклик, узяв зі столу три заповнені бланки телеграм і запитливо глянув на Львова.

— На сьогодні все, — сказав Львов.

Шифрувальник обернувся й вийшов, гупаючи важкими чобітьми. Це раптове гупання вдарило у вуха Львову. По ньому, а не по світлу, що цідилося крізь замасковані вікна, він відчув, як уже пізно.

Але записку Сталіну однаково треба було писати зараз, щоб уранці надіслати до Москви фельдзв’язком.

За всіма іншими тривогами, що були пов’язані з труднощами існування заново створеного фронту, стояла єдина, основна. Чим далі, тим більше у Львова складалася певність, що командуючий фронтом уже зараз не справляється, а надалі тим паче не справиться з усім, що ляже на його плечі. Занадто вже невимогливий, м’якотілий і довірливий. Сказати, що мало готується до майбутньої операції, було б неправдою. Готується. Але як? Надто впевнений, що коли він сказав, то все так і зроблять. Дуже рідко перевіряє, як зробили. Навіть в одній розмові прохопилась нотка: мовляв, раз у раз нагадувати людям, що ти не покладаєшся на їхню совість, — означає позбавляти їх почуття власної гідності, підривати їхню віру в самих себе.

Взагалі надто багато розмов про совість і про власну гідність і мало конкретної, чорнової роботи з метою перевірки геть-чисто всіх.

Зараз, у період підготовки, нехай так, можна й почекати, що і які наслідки дасть. Та коли так буде й потім, у боях, це може стати небезпечним, навіть згубним. Там чекати ніколи!

У роботі апарату штабу фронту, в апараті зв’язку, взагалі в усьому, що пов’язано з управлінням військами, було чимало неполадок. І не дивно: фронт щойно сформувався.

Але командуючий, на думку Львова, надто терпляче ставився до цих неполадок. А головне, до людей, які були в тому винні. Все в нього рука не піднімалася — ні зняти, ні перемістити навіть тих, кого, за переконанням Львова, вже не можна було терпіти.

На шкоду справі не любить псувати стосунків? Тільки-но сьогодні, коли Львов сказав йому про розбіжність між повідомленням заступника по тилу й фактичними даними за день, — що зробив командуючий? Коли Львов назвав заступника по тилу «липачем», він спинив його жестом руки і сказав: «Ну, це вже ви занадто, зопалу!»

А потім подзвонив тому своєму заступникові і, замість того щоб всипати йому, сказав з докором, називаючи його на ім’я та по батькові, що не чекав од нього таких неточностей і сподівається, що це ніколи не повториться…

Так проснодіватись можна й до початку наступу! А потім виявиться, що на ім’я та по батькові один орного величали, один на одного покладались, а боєкомплектів та бензозаправок недобрали.

Намагаючись пояснити собі цю лагідність, цю розмагніченість командуючого, яка, здавалося б, не поєднувалася з деякими сторінками його колишнього бойового досвіду, коли він, командуючий армією, вславився завзятістю в тяжких оборонних боях, Львов пояснював це частково тим, що командуючий зараз нездужає. У нього було загострення цукрової хвороби, мабуть, почувався через неї невпевнено. Навіть у війська їздив, посадивши позад себе, на віліс, лікарку: вона двічі на день робила йому уколи.

Львов відверто сказав йому сьогодні, що, коли потрібні уколи, краще все-таки їздити в частини з кимось іншим. Можна навіть і когось з офіцерів оперативного відділу, які завжди супроводжують його, навчити цього; уколи інсуліну — справа нескладна.

Командуючий тільки сердито крякнув:

— Ех, хоч би в це ви не лізли…

А як же не лізти в це, коли є сигнали знизу: ходять чутки що, мовляв, командуючий їздить на передову з лікарем. У чому ж річ? Що з ним сталося? Уже не кажучи про все інше…